Читать онлайн книгу "Сім’я Оппенгеймів"

Сiм’я Оппенгеймiв
Лион Фейхтвангер


Лiон Фейхтвангер (1884–1958) – вiдомий нiмецький романiст i драматург еврейського походження. Пiсля приходу до влади фашистiв Фейхтвангер, як i багато iнших дiячiв культури i мистецтва, був позбавлений громадянства, його майно було конфiсковано, а сам вiн утiк вiд переслiдувань i жив в емiграцii – спочатку у Францii, а з 1940 року – у США.

…Нiмеччина на початку 30-х, на зорi становлення фашистського режиму. Оппенгейми – вiдома берлiнська родина, власники меблевоi фiрми, спадкоемцi свого прославленого прадiда, що вiрою i правдою служив своiй вiтчизнi, як i вони самi. Оппенгейми люблять свою краiну i пишаються нею, своею Нiмеччиною, ось чому iм дуже складно повiрити в те, що вони водномить стали ворогами свого народу, що знайомi вiдвертаються вiд них, а можновладцi звуть iх не iнакше як непотрiб i звинувачують у всiх смертних грiхах та будь-яких власних промахах. Вони довгий час жили на нiмецькiй землi, не замислюючись, хто ж вони е насправдi – нiмцi чи евреi, а стали жидами, яких позбавляють усього i вiдправляють у концтабори…





Лiон Фейхтвангер

Сiм’я Оппенгеймiв





Книга перша

Учора


Людцi нiчого так не бояться, як розуму. Глупоти слiд би iм боятися, якби вони втямили, що справдi страшне.

    Гете

Доктор Густав Оппенгейм прокинувся 16 листопада, у свiй п’ятдесятий день народження, ще вдосвiта. Це було йому неприемно. День мав бути втомний, i вiн намiрявся добре виспатися.

Зi свого лiжка вiн невиразно бачив кiлька невеликих верхiвок дерев i клаптик неба. Небо було високе й ясне, без туману, який тут часто бувае у листопадi.

Вiн потягнувся, позiхнув. Прокинувшись, вiн уже рiшуче вiдкинув укривало з широкого низького лiжка, еластично спустив обидвi ноги i з тепла простирадл та укривал потрапив у ранковий холод, вийшов на балкон.

Перед ним спускався потрiйною терасою вниз до лiсу його маленький сад, праворуч i лiворуч пiдiймались лiсистi горби, i за далекою, вкритою деревами долиною знов були пагорби й лiси.

З невеличкого, не видного звiдси озерця лiворуч унизу, вiд сосен Груневальда вiяло приемною свiжiстю. Глибоко й з насолодою, у великiй ранковiй тишi, вдихав вiн лiсове повiтря. Здалека почулися приглушено удари сокири; вiн слухав iх з задоволенням, рiвномiрний звук пiдкреслював тишу. Густав Оппенгейм, як i кожного ранку, милувався зi своеi оселi. Хто, потрапивши сюди раптом, мiг би подумати, що звiдси тiльки п’ять кiлометрiв до центру берлiнського Вестена? Справдi, доктор Оппенгейм вибрав для свого дому найкращий район Берлiна. Тут вiн мае який тiльки захоче сiльський затишок i в той самий час усi вигоди великого мiста. Небагато рокiв минуло вiдтодi, як вiн збудував i опорядив цей будинок на Макс-Регерштрасе, але вiн почувае, що зрiсся з домом i лiсом, кожна сосна навколо е частиною його самого; вiн, мале озеро i пiскувата дорога там внизу, – на щастя, заборонена для автомобiлiв, – це все частини одного.

Якусь хвилину постояв вiн на балконi, бездумно вдихаючи ранок та любий його серцевi ландшафт. Потiм почало ставати холодно. Радiв, що до ранковоi прогулянки верхи, яку вiн робив щодня, мае ще якусь часинку. Забрався знов у тепло свого лiжка.

Але сон тiкав вiд нього. Цей клятий день народження! Було б далеко розумнiше, якби вiн виiхав на цей час з Берлiна й уник всього цього клопоту.

А коли вiн уже тут, то може принаймнi зробити приемнiсть братовi Мартiну, пiти сьогоднi в контору.

Службовцi, хоч якi б вони там були, будуть ображенi, коли вiн не прийме особисто iхнi побажання щастя. Та ну iх! Надто вже незручно стирчати там i слухати нiяковi поздоровлення цього люду.

Звичайно, справжнiй сеньйор-шеф[1 - Старший власник фiрми.] мусiв би з цим миритися. Сеньйор-шеф. Дурницi! Мартiн далеко бiльше дiлова людина, не кажучи вже про шурина Жака Лавенделя i про довiрених Брiгера та Гiнце. Нi, вiн краще робить, що тримаеться якомога далi вiд справ фiрми.

Густав Оппенгейм шумно позiхнув. Власне, чоловiк у його становищi мiг би, не вважаючи це за клятий обов’язок, бути в день свого п’ятдесятирiччя в кращому настроi. Хiба цi п’ятдесят рокiв не були добрi роки? Ось лежить вiн, власник прегарного, на свiй смак опорядженого дому, солiдного банкового контокоренту, цiнноi долi в пiдприемствi, аматор i поважний знавець книжок, власник золотого спортивного значка. Обидва його брати й сестра ставляться до нього добре, вiн мае друга, на якого може звiритись, численних приемних знайомих, жiнок, скiльки схоче, гiдну любовi подругу. Чого ж iще? Хто ж, як не вiн, мае причини сьогоднi бути в доброму настроi. Чому ж, будь воно прокляте, його настрiй недобрий? У чому причина?

Густав Оппенгейм досадливо засопiв, рвучко повернувся на другий бiк, рiшуче заплющив очi; його велика м’ясиста мужня голова нерухомо лежала на подушцi. Але хоч як нетерпляче вирiшив заснути, та не помоглося – заснути не мiг.

Вiн усмiхаеться лукаво, по-хлоп’ячому. Вiн спробуе один спосiб, до якого не вдавався вiд часiв юностi. «Менi добре, краще, найкраще», – думае вiн. І раз у раз знову, механiчно: «Менi добре, краще, найкраще». Коли вiн подумае це двiстi разiв, то безперечно засне. Подумав триста разiв i не заснув. А йому ж таки дiйсно добре. І з погляду здоров’я, i з погляду господарського, i з погляду духовного. У п’ятдесят рокiв вiн, смiливо можна сказати, мае вигляд щонайбiльше сорокалiтнього. І почуваеться вiдповiдно. Вiн не занадто багатий i не занадто бiдний, не занадто мудрий i не занадто дурний. Заслуги? Поет Гутветтер нiколи не вибився б, якби не вiн. Само це вже щось значить. Вiн i доктору Фрiшлiну допомiг стати на ноги. Те, що вiн сам опублiкував – кiлька розвiдок про видатних людей i про книжки XVIII сторiччя – чистi витвори любителя муз, не бiльше, вiн не надае цьому великого значення. А втiм i це для сеньйор-шефа меблевого пiдприемства не дрiбниця. Вiн – людина середнього формату, без особливоi обдарованостi. Середне – найкраще. Вiн не честолюбний. Або, принаймнi, не дуже честолюбний.

Ще десять хвилин – i вiн може вирядитися на ранкову прогулянку. Хвилину вiн ще рухае щелепами, очi його заплющенi, але про сон вже й гадки немае. Щиро кажучи, йому ще лишаеться дечого побажати. Бажання перше: Сибiла така подруга, що через неi чимало хто справедливо йому заздрять. Красива, розумна Еллен Розендорф ставиться до нього краще, нiж вiн заслуговуе. Проте: коли сьогоднi не прийде певний лист вiд певноi особи, то це буде для нього гiрке розчарування. Бажання друге: вiн, звичайно, не розраховуе на те, що видавництво «Мiнерва» складе з ним договiр на бiографiю Лессiнга. Справдi, мало важить, будуть чи не будуть у такi часи, як теперiшнi, ще раз описанi життя й творчiсть автора, що вмер пiвтораста рокiв тому. Але якщо «Мiнерва» вiдхилить цю книжку – це все ж таки буде йому прикро. Бажання трете…

Вiн розплющив очi – карi очi, в глибоких очницях. Вiн, очевидно, не такий задоволений своею долею, як гадав ледве хвилину тому. Вертикальнi рiзкi зморшки над мiцним носом, густi брови мiцно зведенi докупи, очi пильно, напружено й похмуро дивляться на стелю. Дивно, як на його дужому обличчi позначаються всi найменшi порухи нетерплячоi мiнливоi вдачi.

Якщо «Мiнерва» укладе з ним договiр на Лессiнга, то вiн мае працювати над рукописом ще понад рiк: не укладе договору – тодi вiн замикае рукопис так, як вiн е, у шухляду. Що ж тодi йому робити зимою? Вiн мiг би поiхати до Єгипту, до Палестини. Це вiн давно вже збирався зробити. Єгипет, Палестину треба побачити.

Чи справдi треба?

Дурницi! Навiщо затьмарювати собi чудовий день такими роздумуваннями? Добре, що нарештi вже час виiздити на прогулянку.

Вiн виходить через маленьку хвiртку на Макс-Регерштрасе. Тiло його трохи повне, але добре витреноване. Вiн iде твердим, швидким кроком, ступаючи на всю пiдошву, але важку голову несе легко. Слуга Шлютер стоiть коло ворiт, вiтае. І Берта, дружина Шлютера, кухарка, теж вибiгае й вiтае. Густав iз сяючим обличчям дякуе голосно, сердечно, смiючись. Сiдае на коня i iде на прогулянку. Вiн знае – тепер вони стоять i дивляться йому вслiд. Вони зможуть тiльки констатувати, що як на п’ятдесятилiтнього вiн тримаеться до бiса добре. Особливо гарний вигляд у нього верхи на конi; вiн здаеться вищим на зрiст, нiж у дiйсностi, бо в нього трохи короткуватi ноги, а верхня частина тулуба висока. Як у Гете. Про це нагадуе принаймнi раз на мiсяць його друг iз спiлки бiблiофiлiв Франсуа, ректор гiмназii iменi iмператрицi Луiзи.

Дорогою Густав зустрiчае кiлькох знайомих, вiтаеться, весело махнувши рукою, але не спиняеться нi з ким iз них. Прогулянка вплинула на нього добре. Вiн вертаеться додому приемно збуджений. Душ i ванна – чудова рiч! Вiн задоволено й фальшиво мугикае собi пiд нiс якiсь досить складнi мелодii, гучно пирхае пiд душем. Добре снiдае.

Вiн iде в бiблiотеку, кiлька разiв проходить з кутка в куток своiм твердим, швидким кроком, ступаючи на всю пiдошву. Радiе з гарноi кiмнати i з ii рацiонального опорядження. Нарештi сiдае до солiдного робочого стола. Широкi вiкна ледве вiддiляють кiмнату вiд краевиду, вiн сидить наче на свiжому повiтрi, i перед ним лежить чималою купою його вранiшня пошта, пошта дня його народження.

Густав Оппенгейм завжди розглядае свою пошту з деякою радiсною цiкавiстю. З ранньоi молодостi у нас простягненi антени в свiт: як вiн реагуе? Оце пошта в день народження, поздоровлення, що ж iнше? А втiм, вiн мае легку надiю, що звiдси, з цих сорока-п’ятдесяти листiв може щось хвилююче ввiйти в його життя. Спочатку, ще не розкриваючи листiв, вiн розподiляе iх за адресантами, означеними i гаданими. Оце – вiн вiдчувае легке раптове хвилювання – лист вiд Анни, лист, який вiн ждав. Якусь хвилину Густав держить його в руцi. Невеличке нервове сiпання в оцi. Потiм по обличчю пробiгае юнацьки-радiсний промiнь, Густав вiдкладае лист осторонь, якомога далi, немов дитина, що вiдкладае найкращi ласощi на останне – вiн хоче залишити цей лист на кiнець. Вiн починае читати. Поздоровлення. Вони сприймаються з приемнiстю, але сенсацii не роблять. Вiн знов присувае до себе лист Анни, бере розрiзний нiж. Вагаеться. Нарештi радiе, що прихiд гостя став йому на перешкодi.

Цей гiсть – брат Мартiн. Мартiн Оппенгейм пiдходить, як i завжди, трохи важко ступаючи. Густав любить свого брата i зичить йому всього найкращого. Але, це вiн мусить нишком констатувати, Мартiн, на два роки молодший, здаеться на вигляд старiшим за нього. Брати й сестра Оппенгейми схожi одне з одним, усi це кажуть, безперечно так воно й е. У Мартiна така ж велика голова, його очi досить глибоко лежать у очницях. Але очi Мартiна справляють вражiння дещо похмурих, нiби сонних; все в ньому важче, м’ясистiше.

Мартiн простягае йому обидвi руки.

– Що тут казати? Я можу тобi тiльки побажати, щоб усе лишилось так, як воно е. Цього я тобi щиро бажаю.

У Оппенгеймiв буркотливi голоси, вони, крiм Густава, неохоче виявляють своi почуття. Мартiн в усьому стриманий, поважний. Але Густав добре вiдчувае в його словах щирiсть.

Мартiн Оппенгейм привiз свiй подарунок. Слуга Шлютер вносить його в кiмнату. Коли розв’язують пакет, показуеться картина – портрет. Портрет, погрудний, овальноi форми. Над вiдлогим комiром, якi носили в дев’яностi роки, сидить на досить короткiй шиi велика голова. Голова ця м’ясиста, i над глибоко сидячими, трохи сонними очима, очима Оппенгеймiв – важкий, опуклий лоб. Голова мае вираз хитруватий, задумливий, благодушний. Це голова Іммануеля Оппенгейма, дiда, засновника меблевоi фiрми Оппенгеймiв. Такий вигляд вiн мав, коли йому було шiстдесят рокiв, незабаром пiсля народження Густава.

Мартiн пiдняв портрет на великий письмовий стiл i придержав його своiми м’ясистими випещеними руками. Густав дивиться карими задумливими очима в карi хитрi очi свого дiда Іммануеля. Нi, портрет цей не дуже визначний. Вiн старомодний, не дуже майстерно зроблений. Проте, четверо Оппенгеймiв дуже цiнили цей портрет, змолоду вiн iм любий i рiдний, мабуть, вони вбачають у ньому бiльше, нiж у ньому е.

Густав любить, щоб на свiтлих стiнах його дому нiчого не висiло; в цiлому домi висить едина картина в бiблiотецi; але вiддавна в нього було палке бажання мати цей портрет у своему кабiнетi. Мартiн, зi свого боку, вважав за належне бути тому портретовi в головнiй конторi меблевоi фiрми. Густав, хоч в усьому й був у добрих вiдносинах з братом, не мiг, проте, простити, що Мартiн йому не дае портрета.

Отже, тепер вiн з радiстю i задоволенням дивився на портрет. Вiн знав, що це була жертва з боку Мартiна – розлучитися з портретом. Променiючи радiстю, Густав багатомовно висловив свое задоволення, свою вдячнiсть.

Коли Мартiн пiшов, Густав покликав слугу Шлютера i звелiв йому повiсити портрет. Мiсце для цього давно вже було призначене. Отже, тепер, зараз, негайно вiн буде тут висiти. Густав нетерпляче ждав, поки Шлютер упораеться з роботою. Нарештi дочекався. Бiблiотека i третя кiмната першого поверху – ранкова iдальня – органiчно сполучалися одна з одною.

Повiльно, розважливо мандрував погляд Густава з портрета Іммануеля Оппенгейма, дiда – вiд минулого, до другого, до сьогоднi единого в домi портрета в бiблiотецi, портрета Сибiли Раух, його подруги – його теперiшнього життя.

Нi, визначним твором мистецтва портрет Іммануеля Оппенгейма не був. Художника, Александра Йоельса, який свого часу з доручення друзiв Іммануеля Оппенгейма малював цей портрет, тодi до смiшного переоцiнювали. Сьогоднi вiн жоднiй людинi не вiдомий. Але те, що Густав Оппенгейм любив у цьому портретi, було щось iнше вiд твору мистецтва. Вiн i його брати вбачали у цьому портретi самого чоловiка i його дiло.

Саме життя цього Іммануеля Оппенгейма не було чимсь великим, це були – комерцiя i успiх. Але для iсторii еврейськоi людностi Берлiна це було щось бiльше. Оппенгейми споконвiку жили в Нiмеччинi. Родом вони з Ельзасу. Там вони були дрiбними банкiрами, купцями, ювелiрами. Прадiд нинiшнiх Оппенгеймiв переiхав з Баварii, з мiста Фюрт, до Берлiна. Дiд, оцей Іммануель Оппенгейм, у 1870–1871 роках провiв значнi постачання для нiмецькоi армii, що воювала у Францii; у грамотi, яка тепер, взята в рамки, висить у головнiй конторi меблевоi фiрми Оппенгеймiв, неговiркий фельдмаршал Мольтке свiдчить, що пан Оппенгейм зробив нiмецькiй армii важливi послуги. Через кiлька рокiв Іммануель заснував меблеву фiрму Оппенгейм – пiдприемство, що виробляло речi домашнього вжитку для дрiбних буржуа, i, стандартизувавши своi вироби, дешево обслуговувало свою клiентуру. Іммануель Оппенгейм любив своiх клiентiв, вiн, так би мовити, промацував iх, витягав з них прихованi бажання, задовольняв iх. У мiстi довгий час переказували його життерадiснi дотепи, в яких весело змiшувались здоровий берлiнський розум та знання людей з його особистим доброзичливим скептицизмом. Вiн став популярною фiгурою у Берлiнi, а незабаром i за межами Берлiна. Не було перебiльшенням те, що пiзнiше брати Оппенгейми зробили його портрет торговою маркою фiрми. Своiми мiцними рiзнобiчними зв’язками з населенням вiн сприяв тому, що емансипацiя нiмецьких евреiв з паперових параграфiв стала фактом, Нiмеччина зробилася для евреiв справжньою батькiвщиною.

Густав добре пам’ятае свого дiдуся. Тричi на тиждень вiн бував малим у його домi на Старiй Якобштрасе в центрi Берлiна. Образ досить огрядного чоловiка, що зручно сидить у своему чорному глибокому крiслi, в ярмулцi на головi, з книжкою у руках чи на колiнах, часто з бокалом вина на столi поруч, глибоко вiдтиснувся у пам’ятi хлопця, навiваючи пошану i довiр’я водночас. Вiн почував себе у домi дiдуся смиренно, а проте i як дома. Нiхто не заважав йому нишпорити у величезнiй дiдовiй бiблiотецi; тут хлопець навчився любити книжки. Коли вiн чого-небудь у книжках не розумiв, дiдусь нiколи не вiдмовлявся пояснити, хитрувато-двозначно поблискуючи сонними очима, так, що не можна було вгадати, жартуе вiн чи говорить серйозно. Нiколи пiзнiше Густав не розумiв так виразно того, що мiстилося у цих книжках i було брехнею, проте правдивiшою за дiйснiсть. Коли дiдуся про щось питали, то вiн вiдповiдав неначе зовсiм не на тему, але зрештою виявлялося, що вiдповiдi його едино правильнi.

Стоячи тепер перед портретом, Густав Оппенгейм зовсiм про все це не думав. Але вiн все це в тому портретi бачив. У намальованих очах старого було стiльки добродушноi лукавоi мудростi, що Густав почував себе перед ним малим, але проте упевненим.

Може, це не добре для другого портрета, для портрета в кабiнетi, для портрета Сибiли Раух, що вiн оце тепер дiстав цю аналогiю. Немае сумнiву, що Андре Грейд, автор цього портрета, талановитiстю i технiкою вдесятеро переважав старого простенького Александра Йоельса. На портретi Грейда було багато бiлих мiсць; художник знав, що портрет висiтиме на цiй свiтлiй стiнi, i зробив так, щоб уся стiна була за фон. З цiеi свiтлоi стiни й виступала тепер гостро, свавiльно Сибiла Раух. Тонка, рiшуча, вона стояла тут, трохи виставивши вперед одну ногу. На довгiй шиi пiдiймалась довгаста голова, з-пiд високого, вузького, упертого лоба дивились упертi дитячi очi, вилицi сильно випинались. Довгаста нижня частина обличчя скошувалася назад i закiнчувалася дитячим пiдборiддям. Це був портрет без компромiсiв, дуже виразний портрет, «до карикатурностi виразний», – копилила губи Сибiла, коли була в поганому настроi. Але портрет не приховував, не знижував нiчогiсiнько з того, що було й привабливого в Сибiли. Жiнка явних тридцяти рокiв мала, проте, на портретi дитячий вигляд, при тому розумний i свавiльний. «Своекорисливий», – думав Густав Оппенгейм пiд впливом другого портрета.

Тепер минуло десять рокiв, вiдколи Густав познайомився з Сибiлою. Вона тодi не без успiху танцювала на сценi. В ii танцях було багато фантазii, але небагато ритму. Вона мала грошi, жила приемно, пещена розумною, розважливою, терпеливою матiр’ю. Пiвденнонiмецька наiвна дотепнiсть грацiозноi дiвчини, так дивно пiдкреслена ii тонким старомудрим розумом, привабила Густава. Вона почувала себе пiдлещеною очевидною прихильнiстю солiдного, шанованого чоловiка. Незабаром мiж дiвчиною i цим на двадцять рокiв старшим за неi чоловiком установилась велика незвичайна приязнь. Вiн був iй коханцем i дядею водночас. Вiн спiвчував кожному з ii настроiв, вона могла на нього безоглядно звiритись, його поради були обмiркованi, розумнi. Вiн обережно довiв iй, що ii танцi при ii невеликiй музикальностi нiколи не приведуть до дiйсного, внутрiшнього успiху. Вона зрозумiла це, швидко й рiшуче змiнила професiю, i пiд його керiвництвом стала письменницею. Вона вмiла образно, барвисто висловлюватись, ii психологiчнi нариси i новели охоче друкували газети. Коли ii майно розтало в змiнах господарства Нiмеччини, Сибiла змогла непогано жити зi своiх лiтературних заробiткiв. Густав, не маючи сам творчого таланту, але бувши добрим критиком, допомагав iй конкретною i компетентною порадою; допомагали iй також його численнi зв’язки з лiтературним ринком. Вони часто думали одружитися, вона, мабуть, бiльше, нiж вiн. Але вона розумiла, що вiн волiв не змiцнювати iх зв’язку легалiзацiею. Загалом, це були добрi десять рокiв для неi i для нього.

«Добрi роки? Скажiмо, приемнi роки», – думав собi Густав Оппенгейм, вдивляючись у розумне, любе, свавiльне дитяче обличчя портрета.

І раптом знову лист, цей нерозкритий лист на великому письмовому столi. Лист вiд Анни. З Анною цi десять рокiв не були б приемними. Це були б роки, сповненi суперечок i роздратування. Але якби вiн був укупi з Анною, навряд чи мусiв би вiн цього ранку питати себе, що йому робити зимою, якщо бiографiю Лессiнга буде вiдхилено. Тодi б вiн достоту знав, «що» i «куди», тодi б вiн, напевне, мав стiльки завдань, що стогнав би, тодi його i не спокусили б Лессiнгом. Нi, вiн ненавидить це дике борсання, яке вiн спостерiгае у багатьох своiх друзiв. Вiн любить свое благопристойне заповнене роботою дозвiлля. Добре сидiти в своему гарному будинковi, зi своiми книжками, забезпеченим прибутком, маючи перед очима вкритi сосною горби Груневальда. Добре, що тодi, пiсля двох рокiв зв’язку з Анною, вiн поклав йому край.

Але хто поклав край – вiн чи вона? Нелегко розiбратися в iсторii власного життя. В одному немае сумнiву: якби Анна зникла з його життя зовсiм, вiн вiдчув би порожнечу. Правда, вiд iхнiх побачень завжди лишалася гiркота. Анна надто нездогадлива. У неi така рiзка манера напрямки вiдзначати кожну помилку, кожну, бодай найменшу, слабiсть. Перед зустрiччю з нею, навiть перед тим як розкрити ii лист, у нього завжди таке почуття, нiби вiн мае стати перед судом.

Вiн тримае ii лист у руках, бере нiж, одним рухом розкривае конверт. Мiцно зсунувши густi брови, починае вiн читати. Обличчя його напружене, рiзкi вертикальнi зморшки прорiзали лоб.

Анна вiтае його кiлькома словами, сердечно. Красивим, рiвним почерком вона пише про те, що вирiшила пiти у вiдпустку наприкiнцi квiтня i охоче провела б цей мiсяць разом з ним. Якщо вiн хоче з нею зустрiтися, хай вiн напише iй про мiсце зустрiчi.

Обличчя Густава втрачае напруженiсть. Вiн боявся цього листа. Але лист добрий. Аннi нелегко живеться. Вона – секретар правлiння штутгартських електростанцiй, працюе дуже напружено, i все ii особисте життя обмежуеться цими чотирма тижнями вiдпустки. І вона пропонуе йому провести iх разом. Значить, для неi вiн ще не зовсiм байдужий.

Вiн читае лист ще раз. Нi, Аннi вiн не байдужий, вона вiдповiдае на його почуття. Вiн старанно й фальшиво наспiвуе сам собi все ту саму складну мелодiю, що причепилася зранку. Напiвмашинально, напiвсвiдомо дивиться на портрет Іммануеля Оппенгейма. Вiн душевно задоволений.


* * *

Мартiн Оппенгейм iде тим часом до контори. Будинок Густава мiститься на Макс-Регерштрасе, на межi Груневальда i Далема, а головна контора Оппенгеймiв – на Гертраудтенштрасе, в центрi старого мiста. Шоферовi Францке потрiбно принаймнi двадцять п’ять хвилин, щоб доiхати. Коли все йтиме добре, Мартiн прибуде до контори об одинадцятiй годинi i десять хвилин; коли ж не пощастить iз свiтлофорами – тiльки об одинадцятiй п’ятнадцять. А умовився вiн з Генрiхом Вельсом на одинадцяту годину. Мартiн Оппенгейм не любить заставляти чекати на себе. Але йому вдвiчi прикро, що вiн примусить чекати Генрiха Вельса. І без того розмова з Вельсом навряд чи може бути втiшною.

Мартiн Оппенгейм сидить у машинi прямо, не обпираючись. Не можна сказати, щоб поза в нього була красива i непримушена. Всi Оппенгейми вiдзначаються важкотiлiстю. Едгар, лiкар, менше, а Густав трохи скидае ii з себе спортом. Мартiн на такi речi не мае часу. Вiн людина дiлова, батько родини, обтяжений багатьма рiзноманiтними обов’язками. Вiн сидить, випрямившись, пiдвiвши велику голову, закривши очi.

Так, вiд розмови з Генрiхом Вельсом нiчого втiшного ждати не можна. Взагалi нинiшне дiлове життя рiдко приносить щось втiшне. Не слiд було примушувати Вельса ждати. Можна ж було б вiдвезти портрет дiда увечерi, не було нiякоi потреби робити це вранцi. Вiн любить Густава, але й заздрить йому. Густав живе безтурботно. Навiть занадто безтурботно. І Едгар, лiкар, теж не обтяжуе себе турботами. А йому, Мартiновi, довелося взяти на себе справу Іммануеля Оппенгейма. До бiса важко в нинiшнi часи, часи кризи i зростаючого антисемiтизму, з гiднiстю репрезентувати спадкову фiрму.

Мартiн здiймае твердий капелюх, проводить рукою по рiдкому чорному волоссю, злегка зiтхае. Не слiд було примушувати Вельса чекати.

Ось i майдан Денгоффа, який кишить народом. Уже зовсiм близько. Ось i будинок, нарештi. Затиснутий сусiднiми будинками, вузький, старомодний, але мiцний, збудований у давнi часи i на довгi часи, вiн вселяе довiр’я. Автомобiль ковзнув повз усi чотири великi вiтрини, зупинився бiля головного пiд’iзду. Мартiн охоче вистрибнув би з машини, але стримав себе: треба дбати про солiднiсть.

Перед тим як штовхнути обертнi дверi, старий швейцар Лещинський виструнчився. Мартiн Оппенгейм, як i щодня, доторкнувся одним пальцем до капелюха. Август Лещинський служив у фiрмi ще з часiв Іммануеля Оппенгейма i був обiзнаний з усiма дрiбницями. Вiн знав напевне, що Мартiн iздив до брата Густава вiтати його з п’ятдесятирiччям. Чи виправдовував старий спiзнення з такоi причини? Обличчя Лещинського з сивими, цупкими вусами завжди було похмуре, i тримався вiн завжди дерев’яно. Сьогоднi ж вiн витягнувся перед Мартiном особливо прямо i нерухомо – вiн явно виправдовував поведiнку свого патрона.

Проте Мартiн був менш задоволений з себе, нiж його портье з нього. Вiн пiднявся на третiй поверх. Увiйшов до контори через бiчнi дверi. Йому не хотiлося бачити, як Генрiх Вельс сидить i чекае на нього.

На стiнi, над письмовим столом, висiв, як у всiх фiлiях оппенгеймiвськоi фiрми, портрет Іммануеля Оппенгейма. Мартiна злегка кольнуло: перед ним був уже не оригiнал, а копiя. По сутi, звичайно, байдуже, де висiв оригiнал – тут чи у Густава. Густав бiльше тямить у цих речах, вiн же мае на це бiльше часу. Кiнець кiнцем, у Густава i прав бiльше на цей портрет. Але Мартiновi все ж якось нiяково при думцi, що надалi перед його очима буде тiльки копiя дiдiвського портрета.

Увiйшла секретарка. Принесла пошту вiд уповноважених фiрми. Папери на пiдпис. Прохання зателефонувати. Потiм, пан Вельс чекае. Його запрошували на одинадцяту годину.

– Давно вiн тут?

– Щось iз пiвгодини.

– Просiть його.

Мартiна Оппенгейма нiколи не можна захопити зненацька. Вiн завжди витриманий, i через те йому не треба спецiально пiдтягуватися. Але сьогоднi вiн почуваеться не у формi для цiеi розмови. Звичайно, вiн ретельно пiдготував вiдповiдь Вельсовi, заздалегiдь всебiчно обговорив ii зi своiми довiреними Брiгером та Гiнце. Але завдання полягало в тому, щоб Вельса не роздратувати, гра була тонка, вся суть полягала в нюансах, це просто нещастя, що вiн змусив Вельса чекати.

А справа була ось у чому. В першi роки iснування своеi фiрми Іммануель Оппенгейм не сам виробляв меблi, якi продавав, а замовляв iх Генрiховi Вельсу-старшому, тодi молодому, сумлiнному ремiсниковi. Пiсля вiдкриття двох фiлiй у Берлiнi, в Штеглiцi i на Потсдамерштрасе, вiдносини з Вельсом ускладнилися. Вельс був сумлiнний, але змушений був дорого брати за роботу. Незабаром пiсля смертi Іммануеля Оппенгейма, з наполягання Зiгфрiда Брiгера, нинiшнього довiреного фiрми, частину меблiв почали замовляти на дешевших фабриках, а коли керування пiдприемством перейшло до Мартiна та Густава, вони вiдкрили власну фабрику. Деякi складнiшi роботи, окремi речi, як i ранiше, замовляли майстерням Вельса. Але головну масу меблiв для оппенгеймiвськоi фiрми, яка вiдкрила ще одну фiлiю у Берлiнi i п’ять у провiнцii, постачала власна фабрика.

Генрiх Вельс-молодший спостерiгав цi змiни з прихованою злiстю. Вiн був на кiлька рокiв старший за Густава, був працьовитий, солiдний, свавiльний, забарливий. Вiн вiдкрив при майстернях зразково поставленi крамницi, вiв iх з величезною пильнiстю, прагнучи наздогнати Оппенгеймiв.

Але це йому не вдавалося. Його цiни не могли конкурувати з цiнами оппенгеймiвських стандартизованих меблiв. Ім’я Оппенгейм вiдоме було безлiчi людей, фабрична марка Оппенгеймiв – портрет Іммануеля Оппенгейма – проникла в найвiддаленiшi провiнцii. Простацький, старомодний текст оппенгеймiвських об’яв: «Хто купуе в Оппенгейма, купуе добре й дешево», – став крилатим слiвцем. По всiй краiнi нiмцi працювали бiля оппенгеймiвських столiв, iли за оппенгеймiвськими столами, сидiли на оппенгеймiвських стiльцях, спали на оппенгеймiвських лiжках. На вельсiвських лiжках спалося, можливо, зручнiше, вельсiвськi столи були, можливо, зробленi мiцнiше. Але бiльшiсть людей вважала за краще платити дешевше, мирячись з тим, що купованi речi, може, трохи менш солiднi. Цього Генрiх Вельс не мiг зрозумiти. Це точило його серце ремiсника. Хiба зникло в Нiмеччинi почуття солiдностi? Хiба не бачать обдуренi покупцi, що над вельсiвським столом робiтник працюе вiсiмнадцять годин, тодi як оппенгеймiвський товар – фабрична продукцiя? Нi, вони не бачили цього. Вони бачили тiльки, що у Вельса стiл коштував п’ятдесят чотири марки, а в Оппенгейма – сорок. І йшли до Оппенгейма i там купували.

Генрiх Вельс перестав розумiти свiт. Злiсть його росла.

Останнiми роками, правда, стало краще. Проклав собi шлях рух, який поширював думку, що ремiснича робота бiльше вiдповiдае духовi нiмецького народу, нiж стандартизоване iнтернацiональне фабричне виробництво. Рух цей називався нацiонал-соцiалiстським.

Цей рух сформулював те, з чим Вельс давно вже носився: що в занепадi Нiмеччини виннi евреi з iх унiверсальними крамницями, з iх пролазливiстю у торговельних справах. Генрiх Вельс усiею душею пристав до нового руху. Вiн став головою районного комiтету нацiонал-соцiалiстичноi партii. З радiстю спостерiгав вiн, як мiцнiе iхнiй рух. Щоправда, люди, як i ранiше, волiли купувати дешевшi столи, але при цьому вони хоч лаяли Оппенгеймiв. Партiя добилася також того, що великi фiрми оподатковувалися вищими податками, отже Оппенгейми, наприклад, змушенi були на столи, якi Вельс продавав по п’ятдесят чотири марки, поступово пiдвищити цiну з сорока до сорока шести марок.

До всiх дев’яти фiлiй оппенгеймiвськоi фiрми почали надходити купи юдофобських листiв: уночi на вiтрини оппенгеймiвських крамниць наклеювалися юдофобськi листки, стара клiентура вiдмовлялася купувати. Щоб удержати покупцiв, доводилося не менше нiж на десять процентiв знижувати цiни порiвняно з цiнами конкурента не еврея.

Коли Оппенгейми знижували цiну тiльки на п’ять процентiв, то вже дехто з клiентiв волiв купувати у християн. Пiд натиском нацiонал-соцiалiстичноi партii урядовi органи вишукували безлiч приводiв для причiпок i каверз. Генрiх Вельс мав з того вигоду: рiзниця в цiнах на товари його й оппенгеймiвського виробництва дедалi зменшувалася.

Зовнiшньо, проте, фiрма Оппенгеймiв зберiгала з фiрмою Вельса добрi вiдносини. Бiльше того, пiд впливом Жака Лавенделя та довiреного фiрми Брiгера, Генрiховi Вельсу дали зрозумiти, щоб вiн почав переговори про злиття обох фiрм або, принаймнi, про тiснiше iх спiвробiтництво. Якби така угода вiдбулася, – з фiрми Оппенгеймiв було б зняте тавро еврейськоi фiрми; i певнi урядовi розпорядження застосовувалися б до фiрми далеко м’якше.

Вельс був щасливий, що пiд його пiдприемством знову мiцнiе грунт. Пiсля кiлькох розмов з паном Брiгером Вельс одержав навiть листа, складеного в дуже ввiчливому тонi. До фiрми, мовляв, дiйшли чутки, що в нього – Вельса – е до фiрми Оппенгеймiв якiсь пропозицii, що мають на метi тiснiшi i приемнiшi форми спiвробiтництва, нiж досi. Фiрма, мовляв, дуже зацiкавлена i просить його завiтати для особистих переговорiв. 16 листопада об одинадцятiй годинi ранку до головноi контори фiрми на Гертраудтенштрасе.

І от Вельс сидить у конторi й чекае.

Генрiх Вельс – показна людина. У нього вiдкрите жорстке обличчя, широкий лоб, прорiзаний глибокими зморшками. Генрiх Вельс – акуратна людина, i пунктуальнiсть одне з його правил. Хто, власне кажучи, зробив перший крок? На засiданнi спiлки меблевих фабрикантiв довiрений Оппенгеймiв Брiгер розповiдав йому про зростаючi труднощi, яких зазнае тепер його фiрма. Брiгер буквально наштовхнув його на деякi запитання. Кiнець кiнцем, тепер уже не докопаешся, хто зробив перший крок. Як завжди, Генрiх Вельс з’явився сюди з пропозицiею, яка i для нього не безкорисна, але, мабуть, далеко вигiднiша для конкурентiв. Тiльки конкурент, видимо, не бажае визнавати цього.

Вiн глянув на годинник. Як кадровий офiцер, що всю вiйну провiв на фронтi, вiн звик до пунктуальностi… Вiн прийшов сюди за кiлька хвилин до одинадцятоi. І ось вiн сидить тут, а ця чваньковита сволота примушуе його чекати. Одинадцять годин десять хвилин. Суворе обличчя Генрiха Вельса темнiе. Вiн зачекае ще десять хвилин, не бiльше, а потiм нехай вони самi висьорбають свою юшку.

З ким, однак, доведеться йому мати справу? Генрiх Вельс поганий знавець людей, але, проте, вiн добре знае, хто у фiрмi Оппенгеймiв пiдтримуе його проект i хто проти нього. Щодо Густава i Мартiна, то це нестерпно зарозумiлi люди з суто iудейською пихою. З ними навряд чи можна домовитися. Довiрений Брiгер – не просто еврей, а цiла синагога, але все ж з ним легше порозумiтися. Можливо, що там у кабiнетi iх збереться п’ять-шiсть чоловiк, та вони ще, напевно, запросять свого юрисконсульта. Йому безперечно нелегко буде, доведеться виступати проти противника, який переважае його числом у п’ять-шiсть разiв. І все-таки… Вже вiн свого доб’еться.

Одинадцята година двадцять хвилин. Вiн зачекае ще п’ять хвилин. Вони хочуть, щоб вiн прирiс до стiльця. Ще п’ять хвилин – i вiн вважатиме, що його пропозицii втратили силу за давнiстю, а тодi нехай цi панове роблять що хочуть, – без нього.

Одинадцята година двадцять п’ять хвилин. Вiн уже вивчив напам’ять номер «Меблевоi торгiвлi», який лежить на столi. Вони там, у кабiнетi, видимо, до чорта довго радяться. Чи добра це ознака? І секретарки тут немае, щоб послати нагадати про себе. Ганьба, та й годi. Але вiн уже вiдплатить iм сторицею.

Одинадцята година двадцять шiсть хвилин. Його просять до кабiнету. Мартiн Оппенгейм у кабiнетi сам. Генрiховi Вельсу здаеться раптом, що краще б мати справу з п’ятьма-шiстьма. Цей Мартiн – найгiрший. З ним найважче справитися.

Мартiн Оппенгейм пiдiймаеться назустрiч Генрiховi Вельсу.

– Прошу вибачення, що примусив вас чекати, – каже вiн чемно.

Спочатку Мартiн вирiшив був виявити ще бiльшу ввiчливiсть i додати кiлька слiв на пояснення запiзнення. Але суворе, велике обличчя Вельса, як завжди, вiдштовхнуло його, i вiн вiдмовився вiд цiеi думки.

– На жаль, у нашi днi едине, що дiлова людина мае в достатку, – це час, – хмурним, скрипучим голосом вiдповiв Вельс.

Зосереджено i серйозно дивиться Мартiн Оппенгейм сонними очима на велику постать, що сидить проти нього. Вiн намагаеться говорити якнайввiчливiше.

– Я довго i всебiчно обмiрковував вашi пропозицii, вельмишановний пане Вельс, – каже вiн. – У принципi ми не заперечуемо проти того, щоб приступити до iх обговорення, хоч у нас е цiлий ряд сумнiвiв. Наш баланс кращий вiд вашого, пане Вельс. Але я буду з вами одвертий: вiн усе ж таки незадовiльний. Нi, баланс не задовiльний.

Мартiн не дивився на Вельса. Вiн пiдвiв очi на портрет Іммануеля Оппенгейма i подумав, що, на жаль, це тiльки копiя. Тон його розмови з цим хворобливо озлобленим чоловiком, що сидiв напроти, не був вдалим.

Сьогоднi немае потреби за всяку цiну йти на угоду з Вельсом. На полiтичному горизонтi нiбито досить спокiйно. Проте, цiлковитоi певностi немае. Обережнiсть у всякому разi потрiбна. І едино правильна тактика – тримати Вельса про запас, пiдтримувати в ньому добрий настрiй. Для таких цiлей тон його сьогоднiшньоi розмови безумовно невiдповiдний. Іммануель Оппенгейм безперечно зумiв би краще пiдiйти до цiеi дерев’яноi, твердоi людини.

Мартiн був невдоволений. Пан Вельс був також невдоволений. Тон розмови Мартiна не подобався йому, ображав його.

– Моi справи досить поганi, – сказав Вельс, – але й вашi не кращi. Мiж нами, попiвнами, можна це прямо сказати.

Генрiх Вельс скривив у посмiшку суворi уста. Жарт, вимовлений тьмяним голосом Вельса, прозвучав сугубо невесело.

Почали обговорювати деталi. Мартiн витягнув пенсне, до якого вiн дуже рiдко вдавався, почав пильно протирати скло. Сьогоднi пан Оппенгейм, справдi, ледве зносив Вельса, а пан Вельс – пана Оппенгейма. Кожний вважав другого за нестерпно зарозумiлого, нарада для обох перетворилася в муку. Пан Вельс вирiшив, що Оппенгейми несерйозно ставляться до справи. Вони погоджувалися, у виглядi спроби, на експеримент, який iх мало до чого зобов’язував. Вони пропонували злити одну зi своiх берлiнських фiлiй i одну з провiнцiальних з двома вельсiвськими. Нi, пановi Вельсу це невигiдно. Коли справа пiде погано, Оппенгейми втратять двi фiлii зi своiх восьми, i це вони ще витримають. Вiн же втратить двi фiлii з трьох, i йому тодi кiнець.

– Бачу, що я помилився, – кисло сказав пан Вельс. – Я гадав, що ми прийдемо до якоi-небудь угоди. До замирення, вiрнiше, – додав вiн з тонкою, злою усмiшкою.

Важкотiлий Мартiн Оппенгейм ввiчливо, м’яко запевняв Генрiха Вельса в тому, що вiн, мовляв, не допускае й думки про можливiсть вважати переговори за невдалi. Вiн певний, що при повторному i докладному обговореннi цiеi справи вони неодмiнно прийдуть до згоди з паном Вельсом.

Пан Вельс знизав плечима. Вiн умовив себе, що Оппенгеймам кiнець. А тепер виявляеться, що вони вважають, нiби то не iм, а йому кiнець. Йому вони збираються кинути жалюгiдну кiстку, а ситий шмат сподiваються самi пожерти. Вiн пiшов хмурий, розгнiваний.

«Як би ви не обпеклися, панове», – думав Вельс, спускаючись лiфтом. Вiн навiть тихо промовив це вголос.

Хлопчик-лiфтер здивовано подивився на похмуру людину.


* * *

Мартiн, пiсля розмови з Вельсом, усе ще сидiв за своiм великим столом. Чемний, упевнений вираз обличчя вмить зник, ледве Вельс вийшов з кiмнати. Цiлi своеi вiн не досяг. Вiн спасував. Мартiн був роздратований, невдоволений з себе.

Вiн викликав довiрених – Зiгфрiда Брiгера i Карла Теодора Гiнце.

– Ну, як? Справилися з лютим гоем? – единим духом випалив Зiгфрiд Брiгер, недбало привiтавшись.

Маленький, меткий, дарма, що йому понад п’ятдесят, худорлявий, рвучкий, пiдкреслено еврейськоi зовнiшностi, вiн зовсiм близько присунув стiлець до свого патрона. Довгим носом над великими рудо-сивими вусами Зiгфрiд Брiгер немов щось обнюхував. Карл Теодор Гiнце зупинився на шанобливiй вiддалi вiд патрона, стриманий, пiдтягнений, з явним осудом за метушливiсть колеги. Карл Теодор Гiнце осуджував усе, що робив пан Брiгер, а пан Брiгер висмiював усе, що робив Карл Теодор Гiнце. Карл Теодор Гiнце пiд час вiйни командував ротою, у якiй Брiгер служив рядовим. Уже в тi часи вони ставились один до одного скептично, i вже тодi кожен з них знав, як сильно вони один до одного прив’язанi. А пiзнiше, пiсля закiнчення вiйни, коли справи гожого пана Гiнце йшли препаскудно, пан Брiгер влаштував його в меблевiй фiрмi Оппенгеймiв. Пiд керiвництвом Брiгера працьовитий i сумлiнний Гiнце дуже швидко пiшов угору.

Мартiн Оппенгейм докладно ознайомив довiрених iз станом речей. Усi трое прекрасно знали одне одного. Кожний з них легко мiг передбачити результат переговорiв. Нiхто з них не думав, що Вельс згодиться. Питання зводилося тiльки до формальностi. Пiсля повiдомлення Мартiна всiм стало ясно, що розумнiше було б вести переговори не Мартiновi, а пановi Брiгеру. Брiгер запропонував би Вельсовi ще менше, i все-таки Вельс пiшов би задоволенiший.

Що робити далi, було ясно. Вельсовi треба показати, що i без його допомоги можна вiдвернути антисемiтську загрозу оппенгеймiвським пiдприемствам. Це зробило б Вельса згiдливiшим. Тимчасове затишшя на полiтичному горизонтi надзвичайно сприяло тому, щоб вжити деяких необхiдних i давно обмiркованих заходiв.

Треба було просто перетворити еврейську фiрму Оппенгеймiв в акцiонерне товариство з нейтральною назвою, що не викликае пiдозри. Багато еврейських фiрм вдало провели цю спробу. Часто траплялося, що покупцi, якi бойкотували еврейську фiрму, зверталися до анонiмного нееврейського товариства, яке в дiйсностi було тiльки фiлiею все тiеi ж ненависноi еврейськоi фiрми. Оппенгейми i без участi Вельса могли заснувати акцiйне товариство «Нiмецькi меблi», i для початку об’еднати в ньому одну берлiнську й одну провiнцiальну фiлiю.

Технiчно здiйснити це було неважко, все обiцяло успiх. І все-таки наважитися було нелегко. «Нiмецькi меблi», що це таке? Щось без обличчя, без змiсту, наче вагон залiзницi. Інша рiч «Меблева торгiвля Оппенгеймiв». Назва ця невiд’емна вiд портрета Іммануеля Оппенгейма, вiд дебелого, сповненого гiдностi Мартiна, вiн спритного, довгоносого пана Брiгера. Вiдiрвати вiд себе штеглiцьку i бреславську фiлii – значить дати ампутувати собi палець на руцi чи нозi.

Але, може, це необхiдно, щоб урятувати весь органiзм? Так, необхiдно.

Коли вже рiшення е, треба дiяти швидко. Мартiн зв’яжеться з усiма Оппенгеймами i сьогоднi ще домовиться з професором Мюльгеймом, юрисконсультом Оппенгеймiв.

Залишившись на самотi, Мартiн важко обперся руками на поручнi крiсла, опустив плечi. Чи не слiд справдi хоч трохи займатися щоранку гiмнастикою, як радить дружина? Сорок вiсiм рокiв – це не такий уже страшний вiк, але коли не дбати за себе, через два роки будеш стариком. А в Густава сьогоднi був на подив молодий i свiжий вигляд. Густавовi добре, часу в нього багато. Щоб гiмнастика вплинула, треба витрачати на неi найменше двадцять п’ять хвилин щодня. А звiдки йому, Мартiновi, цi двадцять п’ять хвилин узяти?

Мартiн випростався, зiтхнув, узявся до кореспонденцii. Нi. Це не так важливо. Спочатку слiд покiнчити iз складнiшими справами; вiн завжди додержувався цього правила. Треба повiдомити родичiв. Густавовi вiн цей день не хоче псувати. Густав взагалi заперечувати не буде. Безумовно. Вiн позiтхае, зробить кiлька зауважень загальнофiлософського характеру i дасть свiй пiдпис. З Едгаром ще простiше. Найважча розмова буде з Жаком Лавенделем, з шуряком, чоловiком Клари Оппенгейм. Заперечувати й вiн не буде, навпаки, вiн, як людина, що тямить у справах, давно наполягав на тому, щоб змiнити фiрму. Та тiльки Жак Лавендель дуже вже прямолiнiйний. Мартiн нiчого не мае проти того, щоб люди одверто висловлювали свою думку. Але Жак Лавендель трохи занадто прямолiнiйний.

Мартiн просить секретарку з’еднати його з професором Едгаром Оппенгеймом i Жаком Лавенделем.

– Професора Оппенгейма, – доповiдае секретарка, – немае вдома, вiн у клiнiцi.

Зрозумiло, вiн завжди в клiнiцi.

– Коли вiн повернеться, йому перекажуть прохання зателефонувати до контори.

Але вiн цього не зробить: вiн надто зайнятий своею клiнiкою i надто мало цiкавиться справами фiрми. Можна вважати, що з Едгаром справу покiнчено.

Бiля телефону Жак Лавендель. Вiн нiколи не розводить церемонiй. Ледве Мартiн вимовив двi-три вступнi фрази, як Лавендель сказав своiм трохи хрипким, привiтним голосом, що хотiв би поговорити про цю справу не телефоном; якщо Мартiн не заперечуе, – вони адже мешкають недалеко один вiд одного, – вiн пiсля обiду на часинку заiде до нього. Нi, звичайно, Мартiн не заперечуе. Вiн буде дуже радий.

Вiн зовсiм не радий. Обiд з дружиною й сином та коротке пiсляобiдне дозвiлля – найулюбленiший час Мартiна. Інодi не можна уникнути гостей i на цей час: е справи, якi в домашнiй обстановцi розв’язуються краще, нiж у конторi. Але вiн дуже неохоче робить це, для нього в таких випадках зiпсований увесь день.

Іммануель Оппенгейм дивиться сонними, хитрими, вдоволеними очима на внука. І Мартiн не стiльки думае, скiльки вiдчувае: перед ним копiя – вже не оригiнал.


* * *

Як завжди, точно о другiй годинi дня Мартiн пiд’iхав до своеi квартири на Корнелiусштрасе, в районi Тiргартена. Вiн насамперед переодяг пiджак i комiрець – повинна iснувати вiдмiннiсть мiж дiловою обстановкою i особистим життям. Потiм вiн пройшов у «зимовий сад». Це була велика кiмната, пишно i трохи по-мiщанськi вмеблевана. Мартiн вважав, що i його приватна квартира мусить бути вмеблевана оппенгеймiвськими меблями.

Дружина i син про щось жваво розмовляли. Сiмнадцятирiчний Бертольд, який говорив взагалi легко й добре, часом, як батько, був скупий на слова, особливо, коли справа стосувалася речей, що близько його хвилювали. Мартiн зрадiв, побачивши його сьогоднi балакучим.

При входi Мартiна Лiзелотта спинила сина. Всмiхаючись, вона повернула до чоловiка велике свiтле обличчя.

– Як почуваешся, мiй любий?

– Дякую, добре, – бадьоро вiдповiв Мартiн. І, звертаючись до Бертольда, теж усмiхнувся. – Здоров був, сину.

Але сiрi довгастi очi Лiзелотти за вiсiмнадцять рокiв спiльного життя навчилися читати на обличчi чоловiка. Мартiн не любив вдома розмовляти про справи, проте вона бачила i без його слiв, що вiн сьогоднi, зараз, перебувае на порозi якихось важливих вирiшень.

Сiли за стiл. Бертольд не припиняв жвавоi розмови. У сiмнадцятирiчного юнака на батькiвському м’ясистому обличчi були сiрi смiливi очi матерi. Майже наздогнавши зростом батька, вiн обiцяв на голову перерости його.

Бертольд розповiдав про шкiльнi справи. Їхнiй шкiльний учитель, доктор Гейнцiус, кiлька днiв тому загинув при автомобiльнiй катастрофi, i тепер директор Франсуа тимчасово взяв на себе викладання в iхньому класi предметiв покiйного – iсторii i нiмецькоi лiтератури. Це були улюбленi предмети Бертольда, – вiн, як i його дядько Густав, любив книжки i спорт, – а з доктором Гейнцiусом у нього встановилися на диво добрi вiдносини. І от доктор Гейнцiус дозволив йому взяти для самостiйноi доповiдi, яку належало раз на рiк робити учням передостаннього класу, – особливо трудну тему «Гуманiзм i двадцяте столiття». Чи дадуть йому можливiсть, тепер, пiсля смертi любимого вчителя, зробити цю доповiдь? І чи впораеться вiн з «гуманiзмом» без дружньоi допомоги доктора Гейнцiуса? Директор Франсуа сказав йому, що вiн не заперечуе, але все залежатиме вiд рiшення нового вчителя, який, можливо, почне викладати з наступного тижня.

– Я взяв на себе важке завдання. «Гуманiзм» – неймовiрно важка проблема, – роздумливо закiнчив Бертольд низьким грудним голосом.

– А чи не краще для тебе обрати менш загальну тему? – порадив Мартiн.

– Може, ти вiзьмеш якогось сучасного автора? – запропонувала Лiзелотта, пiдбадьорливо дивлячись на сина сiрими мигдалеподiбними очима.

Мартiн здивувався. Чи не дражлива це рiч виступати тепер у школi з темою про сучасну лiтературу? В основному Мартiн i Лiзелотта сходилися у думках. Але вона – християнка, iз старовинноi прусськоi чиновницькоi родини Ранцових – брала часто радикальний тон.

Мартiн заговорив про iнше. Повiдомив, що пiсля обiду вiн жде Жака Лавенделя. Це вiдразу ж вiдвернуло Бертольда вiд «гуманiзму». Чи не зможе вiн тепер скористуватися машиною? Батько, невтомний комерсант, цiлi днi роз’iжджае у справах. Бертольдовi рiдко випадае можливiсть дiстати машину. Нагоди пропускати не можна. Добре було б з’iздити, наприклад, на стадiон на Саксонському проспектi. Там зараз тренуються футболiсти. Чудовий привiд для автомобiльноi прогулянки. Приемнiсть ця, правда, вiдбере три години, якi вiн призначив для «гуманiзму». Але це пусте. Для «гуманiзму» вiн завжди зможе викраяти час, а ось коли вiн зможе ще раз «викраяти» для себе машину – невiдомо.

Тому, як тiльки пiдводяться з-за столу, Бертольд прощаеться з батьками. Вiн телефонуе шкiльному товаришевi Куртовi Бауману, пропонуе йому зустрiтися бiля Галлерських ворiт, щоб поiхати разом на стадiон на Саксонському проспектi. Курт Бауман зовсiм не в захватi вiд пропозицii Бертольда. В нього зiпсувався радiоприймач, вiн його розiбрав, треба дошукатися, у чому там справа, на це потрiбний час. Але Бертольд не вгамовуеться. Вiн каже про сюрприз, який вiн приготував для Курта, голос його звучить так переможно, що Курт здогадуеться i випалюе:

– Ти одержав машину! От, чорт, оце здорово.

Бертольд Оппенгейм гарний товариш, вiн дiлиться чесно i справедливо; вiн списуе уроки з математики в Курта i дае йому списувати в себе твори з нiмецькоi лiтератури, а коли шофер Францке пускае iх до керма, вiн править двi третини часу, i на одну третину передае кермо Куртовi Бауману.

Нарештi все готове. Бертольд сидить поруч з шофером Францке. Вони великi приятелi з шофером Францке. Звичайно, Францке iнодi бувае не в настроi, i тодi вiн не схильний вести розмову. Але сьогоднi настрiй у Францке добрий. Бертольд бачить це вiдразу. Безперечно, вiн iх i до керма пустить, хоч водити машину тим, хто не досяг вiсiмнадцяти рокiв, забороняеться. Бертольд просто тремтить: швидше б уже виiхати на околицi. Але виявляти нетерплячку не гiдно чоловiка. І вiн провадить з Августом чоловiчу розмову про загальний стан речей, про економiку й полiтику. Август Францке i Бертольд добре розумiють один одного.

Потiм Францке справдi пускае до керма Курта Баумана, а Бертольд сидить без дiла ззаду, i йому раптом згадуеться маленький епiзод, зв’язаний з похороном доктора Гейнцiуса.

Батько дозволив йому скористатися машиною, щоб поiхати на розташоване далеко за мiстом кладовище. Коли поверталися додому, вiн посадив до себе в машину Курта Баумана i свого двоюрiдного брата – Генрiха Лавенделя. Сiрий, сумовитий вигляд лiсового кладовища в Штансдорфi i процедура похорону дуже збентежила Бертольда. А товаришi його уже через п’ять хвилин пiсля похорону бiльше цiкавилися машиною, нiж небiжчиком, а надто тим, чи пустить iх шофер Францке до забороненого керма. Бертольд не розумiв, як можна так швидко струсити iз себе тягар тiльки-но пережитого. І навiть зараз, дивлячись на Курта Баумана, що сидiв за кермом, вiн спантеличено замислюеться.

Але коли черга сiдати за кермо доходить до нього, всi його непевнi мiркування миттю вилiтають з голови, i в ньому i навколо нього нiчого не лишаеться, крiм вуличного руху пiвденно-схiдноi частини Берлiна.


* * *

На Корнелiусштрасе ждали тим часом пана Жака Лавенделя. Фрау Лiзелотта радiла з його приходу. Мартiн, вона це знала, не дуже сердечно ставився до свого шурина Лавенделя. Мартiновi було неприемно, що молодша сестра його – Клара Оппенгейм – одружилася з цiею людиною – родом зi Сходу. Жак – прекрасний комерсант, людина без сумнiву заможна, знае свiт, завжди ввiчливий. Але вiн байдужий до таких речей, як гiдна постава, гарнi манери, витримка. Не можна сказати, що в нього самого якiсь кричущi, набридливi манери. Нi. Але вiн дуже вже оголено називае неприемнi речi своiми iменами, i тиха, привiтна усмiшка, яка з’являеться на його обличчi, коли при ньому починають говорити про честь, гiднiсть га iнше, дратуе Мартiна.

Лiзелотту вона не дратуе. Їй подобаеться шурин.

Вона походить iз строгоi сiм’i. Ранцов, ii батько, титулований, але дуже небагатий, скомпенсував матерiальнi життевi неприемностi благородством манер i строгим життям. Лiзелотта Ранцова, якiй тодi було двадцять два роки, радiла, що може змiнити тiснi звичаi батькiвського дому в Штеттiнi на широке, щедре життя Оппенгеймiв, i всiма засобами заохочувала скупеньку на слова, трохи незграбну прихильнiсть до неi молодого Мартiна.

– Почекаемо з кавою, поки Жак прийде? – спитала вона i показала в усмiшцi великi зуби красивого рота.

Лiзелотта бачила, що Мартiн не знае, як йому розмовляти з Жаком – вiч-на-вiч чи при нiй.

– У тебе з ним сьогоднi якась дуже важлива розмова? – спитала вона прямо.

Мартiн вагався. Вони щирi друзi, вiн i Лiзелотта. Звiсно, вiн ще сьогоднi повiдомить ii про вирiшення змiнити фiрму двох фiлiй. Йому, правда, нелегко розмовляти з нею про це. Досi йому рiдко доводилось дiлитися з нею неприемними новинами. Найрозумнiше, може, вiдразу не сказати – i iй, i Жаковi.

– Я був би дуже радий, якби ти захотiла побути з нами, – сказав вiн.

І ось мiж ними широка постать Жака Лавенделя. Маленькi глибокi очi пiд широким лобом дивляться розумно, привiтно, густi рудуватi вуса контрастують з майже голим черепом, тихий хрипкий голос дратуе, як завжди, Мартiновi нерви.

Жак слухае Мартiна з напiвзаплющеними очима, схрестивши руки на животi, схиливши голову набiк, нерухомий, iз застиглим обличчям, нiби цiлком байдуже. Мартiновi було б приемнiше, якби вiн переривав, ставив запитання; але вiн нi разу цього не зробив. Навiть коли Мартiн закiнчив, Лавендель все ще мовчав. Лiзелотта з напруженою цiкавiстю вдивлялася в Жака Лавенделя. Вона була бiльше зацiкавлена, нiж засмучена. Мартiн, хоч i був вдоволений, що це ii не дуже стурбувало, все-таки з гiркотою подумав: «Для неi це дрiбницi. Моi справи мало ii цiкавлять. Працюеш, витрачаеш сили, i нiякоi вдячностi».

Жак уперто мовчав. Нарештi, Мартiн спитав його:

– Яка ж ваша думка, Жак?

– Прекрасно, прекрасно, – закивав головою Жак Лавендель, – я вважаю, що все це прекрасно. Шкода тiльки, що ви вже давно цього не зробили. І ще бiльше шкода, що ви не довели цього до кiнця i не залучили до справи Вельса.

– Чому? – спитав Мартiн. Вiн намагався говорити спокiйно. Але i Лiзелотта, i Жак вловили в його голосi нотку досади. – Ви гадаете, що ми не встигнемо? Я цих людцiв знаю. Вельс знахабнiе, як тiльки ми погодимося прийняти його в нашу фiрму. Ви прекрасно знаете, що, вичiкуючи, ми можемо тiльки виграти.

– Може, так, а може й нi, – похитав великою рудою головою Жак Лавендель. – Я не пророк, я нi в якому разi не хочу твердити, що я пророк. Але чи не надто пiзно люди звичайно одумуються? Нинiшнiй стан може тривати ще пiвроку, ще рiк. Хто може знати, як довго вiн триватиме? Якщо нам не пощастить, вiн може скiнчитися через два мiсяцi.

Вiн раптово пiдвiв голову, подивився маленькими глибокими оченятами на Мартiна, хитро пiдморгнув йому i почав розповiдати сухим тоном.

– Сiмнадцять разiв мiнялася у Кросновицях влада. Сiм разiв були при цьому погроми. Тричi вони виводили Хаiма Лейбельшiтца за мiсто, i тричi вони казали йому: «Ну ось, а тепер ми тебе повiсимо». Всi казали Хаiмовi: «Май розум, Хаiме, виiжджай з Кросновиць». Вiн не виiздив. І в четвертий раз, коли вони його вивели за мiсто, вони знову його не повiсили. Але вони його розстрiляли.

Жак Лавендель скiнчив, знову схилив голову набiк, низько опустив повiки на синi очi. Мартiн Оппенгейм знав уже цей анекдот i сердився на Жака. Лiзелотта теж чула його якось, але з iнтересом вислухала вдруге. Мартiн витяг пенсне, пильно витер i знову сховав.

– Не можемо ж ми, кiнець кiнцем, кинути йому пiд ноги всi нашi крамницi, – сказав вiн, i карi очi його нiяк не можна було назвати в цю хвилину сонними.

– Звичайно, звичайно, – намагався заспокоiти його Жак Лавендель, – я ж кажу: все, що ви зробили, дуже добре. Мiж iншим, коли ви захочете залучити американський капiтал, я беруся це зробити за тиждень – тишком-нишком. І нiхто вже до вас чiплятися не насмiлиться. І щоб не було нiяких розмов про «кидання пiд ноги», – всмiхнувся вiн.

Ідея перевести меблеву фiрму Оппенгеймiв на iм’я Жака Лавенделя, який свого часу добув собi американське пiдданство, обговорювалася вже не раз. Однак з цiлого ряду мiркувань вона, кiнець кiнцем, була вiдкинута. Дивно, що в даний момент Мартiн чомусь не навiв жодного серйозного доводу проти неi.

– Лавендель не е добрим iм’ям для наших пiдприемств, – роздратовано сказав вiн перше, найнеiстотнiше, що спало на думку.

– Знаю, знаю, – миролюбно вiдповiв Жак. – Та й скiльки менi вiдомо, про це нiколи не було мови.

Але перетворення двох фiлiй у «Нiмецькi меблi» не було такою цiлком простою справою, як здавалося. Треба було обговорити купу всяких деталей, Жак Лавендель пiдказав немало корисних заходiв. Мартiн повинен був визнати, що з них двох Жак виявив бiльшу винахiдливiсть. Вiн подякував Жаку. Жак пiдвiвся, попрощався, довго i мiцно потиснувши всiм руки.

– Я теж дякую вам вiд душi, – щиро прозвучав сильний, густий голос Лiзелотти. – Я нiчого у ваших справах не тямлю, – сказала вона Мартiновi пiсля того, як Жак пiшов, – але чому все-таки, коли вже вирiшено прийняти Вельса до компанii, ти не робиш цього вiдразу?


* * *

Всю першу половину дня Густав Оппенгейм пропрацював з доктором Фрiшлiном. Доктор Клаус Фрiшлiн був худий i довгий, з поганим кольором обличчя i рiдкуватим волоссям. Син заможних батькiв, вiн вивчав спочатку iсторiю мистецтва i, одержимий своею роботою, мрiяв захистити дисертацiю на звання доцента. Але грошi розтанули, i вiн жорстоко голодував. У момент, коли нiчого не мав, крiм потертого костюма, латаних черевикiв i рукописа надзвичайно старанно розробленоi монографii про художника Феотокопулоса, прозваного Еl Greco, – на допомогу йому прийшов Густав Оппенгейм. Щоб улаштувати йому роботу, Густав створив у фiрмi Оппенгеймiв художнiй вiддiл i поставив Фрiшлiна завiдувати ним. У своему смiливому оптимiзмi вiн мрiяв спочатку обхiдним шляхом, через Фрiшлiна i фiрму Оппенгеймiв прищепити публiцi смак до сучасного стилю сталевих, архiтектурних меблiв тощо. Але дуже швидко, трохи посмiюючись, трохи досадуючи, вiн змушений був мовчки спостерiгати, як художнiй вiддiл здае позицii пiд дужим натиском дрiбнобуржуазного попиту оппенгеймiвськоi клiентури. Клаус Фрiшлiн все ще намагався – вперто, хитромудро i марно – протягти свiй витончений смак крiзь усякi пролазки. Густава цi спроби забавляли i зворушували. Йому подобалася ця наполеглива людина; вiн часто запрошував Фрiшлiна до себе за особистого секретаря i помiчника в науковiй роботi.

І в цю середу, як звичайно, Густав запросив Фрiшлiна. Вiн збирався, власне, попрацювати над бiографiею Лессiнга. Але чи не означатиме це спокушати заздрiсну долю, якщо саме сьогоднi братися до улюбленоi справи? І вiн вирiшив Лессiнга сьогоднi вiдкласти, а зайнятися хронологiчною iсторiею власного життя. Адже тiльки сьогоднi вранцi вiн звернув увагу на те, як важко орiентуватися у власнiй бiографii. Навести тут деякий порядок – цiлком вiдповiдне завдання у день п’ятдесятирiччя.

Густав чудово розбирався в бiографiях багатьох людей, якi жили у XVIII i XIX столiттях. Вiн умiв розпiзнавати, якi моменти в життi цих людей були вирiшальнi.

Але дивно, як важко йому вирiшити, що було важливе для його власноi долi, а що нi. Адже немало було сильних переживань, пов’язаних i з власною долею, i з долею всiх людей, адже була вiйна i була революцiя. Що ж, кiнець кiнцем, переродило його? З сумом вiдчув вiн, як багато вiн втратив. Розглядування власного життя привело його в поганий настрiй.

І раптом вiн рiзко обiрвав себе. Усмiхнувся.

– Вiзьмiть листiвку, любий Фрiшлiне, – сказав вiн. – Я хочу вам продиктувати.

Вiн диктував:

– «Шановний пане! Запам’ятайте на решту днiв Вашого життя: нам дано працювати над справою, але не дано завершити ii. Щиро вiдданий Густав Оппенгейм».

– Хорошi слова, – зауважив Клаус Фрiшлiн.

– Правда ж? – сказав Густав. – Це з талмуда.

– Кому адресувати листiвку? – спитав Фрiшлiн.

Густав Оппенгейм усмiхнувся по-хлоп’ячому, лукаво:

– Пишiть, – сказав вiн, – «Д-ру Густаву Оппенгейму, Берлiн-Далем, Макс-Регерштрасе, 8».

Коли не рахувати цiеi продиктованоi листiвки, ранок минув неплодотворно, i Густав був вдоволений, коли трапилася поважна причина перервати роботу. Причина ця з’явилася в особi чарiвноi Сибiли Раух, його подруги. Так, це вона, Сибiла Раух, пiд’iхала на своiй маленькiй, чуднiй, обшарпанiй машинi. Густав зiйшов униз зустрiчати гостю. Не звертаючи уваги на слугу Шлютера, який вiдкривав ворота, вона пiднялася навшпиньки i холодними устами поцiлувала Густава в лоб. Не так було просто зробити це, бо пiд пахвою у неi затиснутий був великий пакет – iменинний подарунок Густавовi.

Розгорнувши пакет, Густав побачив подарунок – старовинний годинник. Над циферблатом рухалося око, так зване «боже око», яке пересувалося з секундною стрiлкою злiва направо. Густав давно вже збирався поставити у своему робочому кабiнетi такий годинник, як постiйне нагадування собi, трохи незiбранiй людинi, про необхiднiсть системи в роботi. Але йому не траплявся годинник з пiдхожою до загального тону кiмнати оправою.

Вiн радий, що Сибiла знайшла саме те, що потрiбне. Вiн дякуе ii шумно, сердечно, люб’язно. Десь у глибинi душi вiн трохи розчарований. Бажаючи поставити в його кабiнетi це вiчно рухливе око, яке мае наглядати за ним, – чи не виявляе цим Сибiла свое критичне ставлення до нього, Густава? Густав жене вiд себе неприемне почуття, не дае йому вилитися в думку. Вiн безупинно говорить – сердечно, радiсно. Але подарунок Сибiли проти його волi ворухнув у ньому те, звичайно затаене почуття, якому вiн нiколи не дае розвинутися, що Сибiла, незважаючи на добре бажання обох цiлком зв’язати свое життя, завжди лишаеться на периферii його iснування.

Сибiла стоiть перед портретом старого Оппенгейма. Вона знае, як Густав прив’язаний до нього, радiе, що портрет нарештi тут; тоном знавця говорить про те, як вiн добре поеднуеться з усiею обстановкою кабiнету. З властивою iй манерою, нiби зважуючи, вдивляеться в зображення хитроi, вдоволеноi, щасливоi людини…

– Як воно все пасуе одне до одного: художник, людина та ii епоха. І все це пасуе до цiеi кiмнати. Як жилося б такому Іммануелю Оппенгейму в наш час? – вимовляе вона задумливо.

Це було далеко не дурне i не безпредметне зауваження. Варто було замислитися над тим, як людина типу Іммануеля Оппенгейма утверджувала б у нашi днi свое iснування. Однак i це зауваження Сибiли шпигнуло Густава.

Так, епоха, в яку жив Іммануель Оппенгейм, зникла у вiчнiсть, хоча для Густава вона була ще живою. Якими маленькими здавалися тепер усi ii турботи, якими простими ii проблеми, як повiльно, прямолiнiйно, нудно пливло життя такоi людини, як Іммануель Оппенгейм, порiвняно з життям середньоi людини наших днiв. Звичайно, Сибiла нiякого подвiйного розумiння не вклала в свое зауваження. І все-таки Густавовi здалося, без усякоi пiдстави, що зауваження Сибiли було спрямоване проти нього. Годинник цокав, «боже око» котилося злiва направо i позирало, як люди використовують час. Сибiла стояла перед портретом давно вмерлоi людини. Густава знову охопило почуття бездiлля, те маленьке турботливе почуття незадоволеностi, порожнечi, яке виникло сьогоднi вранцi.

Вiн був радий, коли Шлютер доповiв, що обiд подано. Обiд пройшов весело. Густав Оппенгейм дещо тямив у добрiй кухнi. Сибiлi Раух спадала на думку сила цiкавих iдей, якi вона вмiла на диво мило i своерiдно висловлювати. Густавовi дуже подобалася ii пiвденнонiмецька говiрка. Йому було п’ятдесят рокiв, i вiн був дуже молодий. Вiн сяяв.

Вiн був цiлком щасливий, коли до десерту приеднався професор Артур Мюльгейм, його друг, а з ним i Фрiдрiх Вiльгельм Гутветтер, новелiст. І той i другий вдало доповнювали Сибiлу i Густава.

Артур Мюльгейм, один з найкращих юристiв Берлiна, маленький, рухливий, з веселим розумним обличчям, помережаним силою зморшок, всього на кiлька рокiв старший за Густава, завжди в русi, завжди з готовим жартом на вустах, багато в чому сходився з Густавом. Вони були членами одного i того самого клубу, iм подобалися тi самi книжки, один i той самий тип жiнок. Артур Мюльгейм цiкавився, крiм того, полiтикою, а Густав Оппенгейм спортом, i у них тому завжди було досить тем для взаемного обмiну. Мюльгейм послав Густавовi чималий асортимент добiрних тiльки п’ятдесятирiчних коньякiв та горiлок. Вiн вважав за корисне для здоров’я вживати тi напоi, якi вiдповiдають вiковi того, хто п’е.

Фрiдрiх Вiльгельм Гутветтер, мiнiатюрний чоловiк рокiв шiстдесяти, з величезними хлоп’ячими очима на лагiдному обличчi, дуже випещений, в пiдкреслено старовинному вбраннi, – був автор маленьких, пильно вiдшлiфованих новел, якi критика звеличала, але якi мало хто читав i вмiв цiнити. Рiдко коли Густава дряпала марна порожнеча власного життя, вiн казав собi, що прожив недарма, хоч би тiльки тому, що допомiг Гутветтеровi. І справдi, без пiдтримки Густава Гутветтеровi довелося б зазнавати найжорстокiших злиднiв.

Фрiдрiх Вiльгельм Гутветтер сидiв тихий i приязний, шанобливо й пожадливо дивився великими очима на Сибiлу, часто, не розумiючи, в чому справа, просив пояснити йому влучнi дотепи Мюльгейма, i час вiд часу повiльно вставляв високопоетичнi зауваження у гучну жваву розмову iнших.

Вiн припас подарунок для свого друга, але заговорив про нього лише хвилин через двадцять або тридцять пiсля приходу, жвава й швидка розмова та присутнiсть Сибiли спричинили те, що вiн зовсiм забув про подарунок. Так от, значить, у нього була розмова з його видавцем доктором Дорпманом, шефом видавництва «Мiнерва». Вiн говорив з ним про бiографiю Лессiнга. Доктор Дорпман, за звичною манерою видавцiв, хотiв ухилитися вiд прямоi вiдповiдi, але вiн – Гутветтер – не вiдступав. Одне слово, це вже певно, як смерть, душа i воскресiння мертвих – «Мiнерва» видае «Бiографiю Лессiнга». Все це вiн розповiв спокiйним голосом i подивився на свого друга тихо й особливо приязно.

– А що значить: «Певно, як душа i воскресiння з мертвих»? – спитав Мюльгейм. – Чи хочете ви цим сказати, що це на сто процентiв справа певна, або навпаки – на сто процентiв справа непевна?

– Я хотiв сказати: певна – i бiльше нiчого, – вiдповiв Гутветтер з незмiнною приязнiстю.

Але iм не вдалося остаточно зрозумiти один одного, бо Густав шумно скочив з мiсця, вхопив тихого Гутветтера за плечi, почав трусити його i плескати по спинi, бурхливо виявляючи свою радiсть.

Пiзнiше, коли пан Гутветтер i Сибiла залишилися насамотi, вiн сказав iй звичайним своiм спокiйним, веселим, щиросердим голосом:

– Як легко робити людей щасливими. Бiографiя. Що таке бiографiя? Немов щось iнше може мати значення, крiм творчоi працi. Але ось людина копирсаеться в покидьках, у так званiй дiйсностi, у вiджилому, i – щаслива. Яка дитина – друг наш Густав.

Сибiла замислено глянула у великi, променястi хлоп’ячi очi. Фрiдрiх Вiльгельм Гутветтер вважався за одного з першорядних нiмецьких стилiстiв, багато хто вважав його за першого. Сибiла, яка сумлiнно билася над своiми маленькими оповiданнями, попрохала в нього поради вiдносно однiеi фрази, яка не вдавалася iй. Гутветтер дав iй пораду. Приязним шанобливим поглядом дивився вiн на свою тямучу ученицю.

Густав тим часом, до краю сповнений радiстю, вважав, що свiт чудесний. Всiм хотiв зробити щось гарне. Докладно подiлився радiсною звiсткою, яку принiс йому Фрiдрiх Вiльгельм Гутветтер, i зi слугою Шлютером. Був щасливий.


* * *

Коли прибули першi гостi, i стали провадити мiж собою вимушену розмову, Густав почав побоюватися, що вечiр вийде нудним. Було, звичайно, ризикованим звести докупи таких рiзних людей. Але саме це йому й здавалося привабливим у його життi, що вiн органiчно змiшував роз’еднанi елементи. Вiн хотiв цього, вiн уперто домагався цього – зiбрати у вечiр свого п’ятдесятирiччя всiх, хто вiдiгравав якусь роль у його життi, – родичiв, вищих службовцiв фiрми, друзiв з Товариства бiблiофiлiв, з Театрального клубу, своiх спортивних приятелiв, любимих жiнок. Пiсля вечерi вiн з радiстю побачив, що добрi, легкi страви пильно пiдiбраного меню зробили всiх лагiднiшими, i колишня зацiпенiлiсть розтанула.

Гостi його, двадцять чоловiк, стояли i сидiли групами, але так, що жодна з них не вiдокремлювалася, i всi приемно розмовляли. Говорили про полiтику – тема, яку тепер, на жаль, нiяк не можна обiйти. Найбiльш невимушено тримав себе, як завжди, Жак Лавендель. Широко й лiниво розкинувшись у найзручнiшому крiслi, напiвзаплющивши лукавi добродушнi очi, вiн з насмiшкуватою поблажливiстю слухав Карла Теодора Гiнце, який розправлявся з усiм фашистським рухом. На думку Карла Теодора Гiнце, всi прихильники цього руху були або дурнi, або шахраi. Широке обличчя Жака Лавенделя усмiхалося з якоюсь задирливою терпимiстю.

– Ви несправедливi до цих людей, дорогий пане Гiнце, – сказав вiн приязним, хрипкуватим голосом, похитуючи головою. – В тому-то й сила цiеi партii, що вона нехтуе здоровим глуздом i апелюе до iнстинкту. Потрiбнi розум i сила волi, щоб проводити це з такою послiдовнiстю, як це вони роблять. Цi пани знають свою клiентуру, як усякий добрий дiлок. Товар у них поганий, але ходовий. А пропаганда у них – перший сорт, кажу я вам. Ви недооцiнюете «фюрера»,[2 - F?hrer – керiвник, начальник, вождь.] пане Гiнце. Фiрма Оппенгеймiв могла б радiти, якби дiстала такого завiдувача для вiддiлу реклами.

Пан Жак Лавендель говорив досить тихо, i все-таки його хрипкий голос майже без усяких зусиль примушував до себе прислухатися. Але погоджуватися з тим, що говорив цей голос, нiхто не хотiв. Тут, у культурнiй обстановцi будинку Густава Оппенгейма, не було людей, схильних визнати за такою безглуздою штукою, як нацiонал-соцiалiстський рух, якiсь серйознi шанси на успiх. Книжки Густава Оппенгейма стояли вздовж стiн, обидвi кiмнати – бiблiотека i робочий кабiнет – красиво переходили одна в другу. З портрета Іммануеля Оппенгейма у реальнiсть живо дивилися на присутнiх хитрi добродушнi очi. Озброенi всiм знанням свого часу, насиченi культурою столiть, маючи за собою солiдний поточний рахунок у банку, люди цi мiцно стояли на ногах. Вони усмiхалися на думку, що приручена домашня тварина – дрiбний буржуа – загрожуе вернутися до своеi вовчоi природи.

Меткий Зiгфрiд Брiгер розповiдав анекдоти про фюрера та його рух. Фюрер зовсiм не нiмець, вiн австрiець, i його рух е помста Австрii за поразку, зазнану вiд Нiмеччини в 1866 роцi. А взагалi – чи мислима справа – пiдвести пiд антисемiтизм параграф закону? Яким чином установити, хто еврей, а хто не еврей?

– Мене б вони, звичайно, вiдразу пiзнали, – добродушно сказав пан Брiгер, показуючи на свiй довгий нiс. – Але хiба бiльшiсть нiмецьких евреiв не асимiлювалися настiльки, що тiльки вiд самих залежить, чи оголосять вони себе евреями чи нi? До речi, чи чули ви анекдот про старого банкiра Дессауера? Пановi Дессауеру прiзвище його здалося занадто еврейським. Вiн змiнив його. Заявляе: надалi я бiльше не пан Дессауер, а пан Дессуар. Пан Кон зустрiчае пана Дессауера в трамваi. «Здоровенькi були, пане Дессауер», – каже вiн. Але пан Дессауер каже: «Прошу, пане Кон, мое прiзвище тепер Дессуар». – «Вибачте, пане Дессуар», – каже пан Кон. Через двi хвилини вiн знову називае його паном Дессауером. «Вибачте: Дессуар», – енергiйно поправляе пана Кона пан Дессуар. «Пробачте, пробачте», – з готовiстю вибачаеться пан Кон. Обидва сходять з трамвая i йдуть разом. Пройшовши кiлька крокiв, пан Кон запитуе: «Чи не скажете ви менi, пане Дессуар, де тут найближчий пiсауер».

Пан Жак Лавендель мав справжню втiху вiд цього анекдота. Поет Фрiдрiх Вiльгельм Гутветтер анекдота спочатку не зрозумiв, просив його повторити, лише тодi все його лагiдне обличчя розцвiло веселою усмiшкою.

– А втiм ви, – вiн указав на пана Лавенделя, – якнайпростiше висловили те, що в людини наших географiчних широт рветься наверх. Панування тверезого глузду вiдживае свое. Вiдлущуеться вульгарне обличкування логiки. Наближаеться епоха, коли велика, деякими сторонами перерозвинена тварина – людина – знову знайде шлях до самоi себе. Ось суть нацiонал-соцiалiстського руху. Хiба ви всi, панове, не щасливi, що присутнi при цьому?

Фрiдрiх Вiльгельм Гутветтер спокiйно повiв навколо себе головою iз сяючими дитячими очима, величезний галстук покривав вирiз його жилета; в своему старовинному вбраннi вiн видавався якимсь далеким вiд свiтськоi суетностi священнослужителем. Гостi всмiхалися. Поет мислив масштабами тисячолiть. А iм доводилося обмежувати себе коротшими часами, роками й мiсяцями; при таких масштабах нацiонал-соцiалiстський рух уявляеться лише грубою демагогiею, яку роздували мiлiтаристи i феодалiсти, спекулюючи на темних iнстинктах дрiбного буржуа. Так сприймав його цинiчний професор Мюльгейм, фривольно й розумно його висмiюючи; так сприймали його Оппенгейми, але вони висловлювались про це з усiею властивою iм, як дiловим людям, обережнiстю, так сприймали його дами – Каролiна Тейс i Еллен Розендорф. Розмова мирно пливла, поки один з гостей не вдерся дисонансом у приемний настрiй вечора i, на загальну досаду, перевiв на тверезу мову буденностi те, що Жак Лавендель висловлював iз добродушною обережнiстю, а Фрiдрiх Вiльгельм Гутветтер у поетичних абстракцiях. Гостем цим була сiмнадцятирiчна Рут Оппенгейм, яка весь вечiр мовчала i раптом вибухнула:

– У всiх вас чудовi теорii, ви все так розумно пояснюете, ви рiшуче все знаете. Іншi не знають нiчого, iм наплювати, коли iх теорii дурнi або суперечливi. Але вони знають одне, знають точно, чого вони хочуть. Вони дiють. Вони щось роблять. Я кажу тобi, дядю Жак, i тобi, дядю Мартiн, вони свого досягнуть, а ви всi пiймаете облизня.

Вона стояла мiж гостей, трохи незграбна, синя сукня некрасиво висiла на нiй, бо мати Гiна Оппенгейм не вмiла ii одягати, чорне волосся Рут здавалося розпатланим, дарма що було старанно завите. Але великi очi на оливково-смаглявому обличчi дiвчини дивилися гаряче, рiшуче, ii мова була далеко не дитяча.

Розмови припинилися, в кiмнатi залягла цiлковита тиша, чути було дзвiнке цокання годинника; мимоволi всi повернули голови i побачили «око боже», яке перекочувалося злiва направо, злiва направо. Професор Едгар Оппенгейм, медик, усмiхався трохи iронiчно, але водночас вiн гордився своею бурхливою дочкою. Гiна Оппенгейм, мати, маленька, непомiтна жiнка, iз захватом дивилася на Рут. Рут вдалась у батька, вона колись стане такою знаменитою, як вiн. Знаменитий лiкар. Вона зовсiм не подiбна до дiвчат свого середовища, ii цiкавлять тiльки двi речi: полiтика i медицина. Вона сiонiстка i вже досить добре розмовляе старогебрейською мовою. Збираеться вчитися в Берлiнi, в Лондонi, в Єрусалимi, а коли зробиться лiкарем, оселиться в Палестинi.

Густав Оппенгейм любить свою племiнницю Рут. Вiн часто добродушно й весело смiеться з ii сiонiзму; але, на його думку, добре, що в iхнiй родинi е й така рiзновиднiсть. Якби Рут не була така запальна, така наполеглива, iй бракувало б чогось дуже iстотного. Їi фанатизм робить ii просто гарною. Вона ще така молода, що iй можна пробачити ii екстравагантнi вихватки.

Гарненьку, бiляву, гостроносу Каролiну Тейс забавляла завзята негарна дiвчина. Але Еллен Розендорф навiть не усмiхнулася. Дивних людей зiбрав сьогоднi в себе Густав Оппенгейм. Еллен Розендорф – висока, струнка, смаглява – знае Густава з тенiсного клубу «Червоне i бiле». Вона любить товариство, спорт, флiрт; контрастне сполучення снобiзму i бiблiйноi зовнiшностi надае iй особливоi пiкантностi. У неi гострий язик, вона любить маленькi меткi жарти. Вона з числа тих молодих еврейок, з якими флiртуе кронпринц, i всьому мiсту вiдома фраза, сказана нею кронпринцовi, коли машина, якою вiн керував, мало не розбилася. «Ведiть машину обережно, Monsieur. Уявiть собi, якби ми лежали пiд розбитою машиною – суцiльним нерозбiрним мiсивом. І – о, жах! Єврейськi кiстки могли потрапити в потсдамський мавзолей, а гогенцолернiвськi – на еврейське кладовище». Вона i з Густавом майже завжди додержувала такого тону, вони розмовляли звичайно про тисячу дрiбниць, про якi розмовляють багатi незайнятi берлiнцi, i нi про що iнше. І все-таки: iх зв’язуе, безперечно, щось бiльше, нiж скороминуще уподобання. Вiн знае, що ii снобiзм – захисна маска; справдi ж вона меланхолiк, який мучиться дiяльною порожнечею свого iснування. А вона вiдчувае в ньому певнi подiбнi ж, тiльки далеко бiльше прихованi, властивостi, якi вiн не хоче в собi визнавати. Вона дивиться на Рут Оппенгейм без усмiшки, з цiкавiстю. Перетворити Рут Оппенгейм на свiтську панну було б при бажаннi неважко, але спроба зробити з берлiнськоi свiтськоi панни таку Рут Оппенгейм здебiльшого закiнчилася б невдачею.

Професор Едгар Оппенгейм, медик, розмовляе з паном Франсуа, ректором гiмназii iменi королеви Луiзи. Едгар, як усi Оппенгейми, трохи важкотiлий, але водночас гнучкий, темно-русявий, висмiюе безглузду самовiльнiсть усiх расових теорiй. Скiльки було проведено дослiджень кровi, вимiрювань черепа, скiльки дослiдувано волосся – i все безрезультатно. Едгар Оппенгейм говорив жваво, без тiнi професорського менторства, багато й швидко жестикулюючи; руки в нього легкi, не такi м’ясистi, як у iнших Оппенгеймiв, руки вправного хiрурга.

– Я нiколи не помiчав, – закiнчив вiн, усмiхаючись, – щоб гортань так званого арiйця реагувала на певнi подразнення iнакше, нiж гортань семiта.

Едгар Оппенгейм не був нi евреем, нi християнином, нi семiтом, нi арiйцем, вiн був ларингологом, ученим, так певним своеi науки, що в ньому нiколи не виникало навiть зневаги, гнiву або жалю до творцiв i послiдовникiв расовоi теорii.

Ректор Франсуа гаряче пiдтримував його. І вiн насамперед був учений, фiлолог, пристрасний любитель нiмецькоi лiтератури; давнiй член «Товариства бiблiофiлiв», вiн був у близьких приятельських вiдносинах з Густавом Оппенгеймом.

– Людська природа, – твердив вiн, – за час iсторii людства анi трохи не змiнилася. Вивчаючи, наприклад, рух Катилiни, не можна не дивуватися, як вiн навiть зовнiшньо схожий з нацiонал-соцiалiстським рухом. І тодi, як i тепер: декламацiйнi хори, непутящi промови, безсовiсна демагогiя, найгiршого сорту дилетантизм. Будемо сподiватися, – закiнчив вiн, – що i серед нас знайдеться незабаром Цицерон.

Пан Франсуа – худорлявий, з нiжними рожевими щоками, iз зовсiм бiлими великими, викоханими вусами. Вiн носить рiзкi окуляри з неоправленими скельцями. Говорить плавно, не надто повiльно, не надто швидко, закругленими – хоч зараз iх друкуй – фразами. Безперечно, йому приемнiше було б зараз мати справу з бiблiотечними томами, нiж розмовляти з присутнiми. Але ще частiше, нiж на книжковi полицi, вiн скоса дивиться на огрядну пишну даму в темнiй шовковiй сукнi. Це його дружина. Вiн перебувае пiд суворим наглядом: якщо фрау Франсуа на хвилину випускае його з уваги, то вже в наступну вона його безумовно знову знайде. Їй важко доводиться з ii чоловiком. Вiн нiколи не стежить за собою, завжди виказуе все, що думае. Звичайно, полiтичне становище тепер наче спокiйне, але фрау Франсуа не довiряе цим мирним настроям. Серед колег досить кар’еристiв, у яких скрiзь е своi уважнi вуха, вони добре ховають до якогось часу кожне пiдхоплене слово. І коли фашисти прийдуть до влади, то таке необережно сказане тепер слово може тодi позбавити людину хлiба i роботи. Що тодi буде з нею i з iхнiми трьома дiтьми? За його дослiдження «Про вплив античного гекзаметра на стиль Клопштока» нiхто не оплатить йому навiть масла до хлiба. Але ця легковажна людина нiчого й знати не хоче. Вiн не визнае обережностi. Вiн думае, що за слова тягнути до вiдповiдi не будуть, а тому боятися нема чого. Коли ж вона починае втовкмачувати йому, що в нинiшнiй час справа не в справедливостi того чи iншого твердження, i при цьому трохи пiдвищуе тон, – вiн пiдводить до неба лагiдно стражденнi, тихо терплячi очi. «Грозова Хмарка», – називае вiн дружину. Ах, вiн не розумiе, що вона турбуеться тiльки за нього, адже вiн у практичних речах зовсiм нiчого не тямить! Фрау Франсуа стискае губи, обличчя у неi насуплене. Пан Франсуа скоса дивиться в ii бiк i, злякавшись, одразу вiдводить погляд. «Грозова Хмарка», – думае вiн.

Франсуа посiдае пост ректора гiмназii, у сьомому класi якоi вчиться син Мартiна – Бертольд. Мартiн пiдходить до Франсуа. Йому вiдомi лiберальнi погляди Франсуа, вiн знае, що це людина, з якою можна говорити. Так, погоджуеться з ним Франсуа – у бiльшостi гiмназiй учням-евреям доводиться тепер нелегко. Але йому вдалося поки що держати свiй учбовий заклад на певнiй вiддалi вiд полiтики. Тепер, правда, до нього хочуть призначити одного вчителя з Тiльзiта, якого вiн трохи побоюеться… Тут вiн осiкся пiд поглядом фрау Франсуа, яка, мiж iншим, навряд чи могла чути його.

Жак Лавендель продовжував тим часом розвивати перед дружиною i невiсткою Лiзелоттою свою теорiю. Клара, як усi Оппенгейми, широка, кремезна. Їi велика темноруса голова з важким лобом справляе враження сильноi, свавiльноi, недурноi.

У свiй час, коли вона вирiшила вийти замiж за Жака Лавенделя, польського еврея, ii всi розраджували. Але вона стояла на своему. Саме те, що iншим здавалося у ньому ознакою поганих манер, – прямота, з якою вiн говорив речi, пiдсказанi його здоровим розумом, його добродушна хитрiсть, – усе в ньому вабило ii. Вона говорила мало, але в неi на все були своi рiшучi погляди, i в потрiбний момент вона запроваджувала iх у життя. Мовчки, схвально усмiхаючись, слухала вона те, що Жак говорив iй i Лiзелоттi.

Кожен небезпечний полiтичний рух розвиваеться перед очима у всiх цiлi роки, iнодi десятки рокiв, i нiколи нiхто вчасно не робив необхiдних висновкiв. Вивчаючи iсторiю, вiн завжди дивувався, як пiзно спохвачувалися люди, що iм загрожував такий рух. Чому, чорт забирай, багато французьких аристократiв були такi дурнi, що революцiя вибухнула для них несподiвано, коли кожному школяревi тепер вiдомо, що вже з творiв Руссо й Вольтера, за десятки рокiв наперед, ii можна було точно передбачити?

Мартiн Оппенгейм подивився на обох жiнок, якi уважно, з цiкавiстю слухали Жака. Велике обличчя Лiзелотти з мигдалеподiбними сiрими очима здавалося поруч з важкою широкою головою зовицi особливо свiтлим. Яка вона свiжа, квiтуча, i якою молодою здаеться ii бiла шия у неглибокому вирiзi чорноi сукнi. Вона швидко усмiхнулася йому, блиснувши великими зубами, i зараз же знову повернулася до Жака Лавенделя. Мартiн трохи ревнував ii до шурина. У виразi ii обличчя, з яким вона пiдтакувала Жаковi, вiн бачив безмовний докiр йому, Мартiновi. Вiн знае силу цих схiдних евреiв, iх нестримну жадобу життя. Звiсно, це позитивна властивiсть. Але невже ii не вiдштовхуе хрипкий голос Жака, цей свистячий звук? Хрипота в нього з часу вiйни, коли вiн був поранений у горло. Сумний випадок, що й казати. Але симпатичнiшим вiд цього Жак не став. Принаймнi йому, Мартiновi. Все ж добре, що Жак приемний Лiзелоттi. Гiрше було б, коли б вiн був iй антипатичний. Напевне, не iснуе вдалiших шлюбiв, нiж його, Мартiна, з Лiзелоттою. Може, це тому, що вiн так суворо додержуе правила: не змiшувати особисте життя i справи. На Корнелiусштрасе вiн не говорить про Гердтраутенштрасе. І чому, справдi, Лiзелотту мае цiкавити питання, за скiльки марок вiн продасть стiлець – за тридцять шiсть чи сорок три? І все-таки трохи прикро, що вона цим не цiкавиться. Звичайно, добре, що вона так спокiйно поставилася до перетворення оппенгеймiвських фiлiй на фiрму «Нiмецькi меблi». Але все-таки досадно.

Його брат Едгар теж досить холодно реагував на це. Густава це хвилюе набагато глибше, нiж Едгара, Жака, Лiзелотту.

Хвалити бога, що в Густава стiльки ще iнших iнтересiв. Густав, справдi, мила людина. Безперечно, вiн запросив обох уповноважених фiрми, щоб зробити йому, Мартiновi, приемне. У Густава легка рука, вiн щасливець. Мартiна радуе його щастя. Вiд душi радуе також i щастя та слава Едгара. Але не всiм так легко все даеться. Добре, нехай вiн, Мартiн, буде тим, кому випала важча доля. Вiн витягае з кишенi пенсне, протирае скельця, кладе його назад.

У раптовому поривi вiн пiдходить до Густава, легко торкаеться його руки i веде його до Клари та Жака Лавенделя. Теж саме вiн робить з Едгаром.

І ось вони сидять всi вкупi, вся сiм’я Оппенгеймiв, сидять широко, мiцно. Часи бурхливi, не раз вже iх загрожував змити потiк, але вони витримають, вони мiцно стоять на ногах. Вони й портрет старого Іммануеля Оппенгейма нерозривно зв’язанi, iм не доводиться червонiти перед цим портретом, його фарби через них не зблiднуть. Вони завоювали собi в цiй краiнi мiсце, добре мiсце, але вони й заплатили за нього добре. Вони сидять мiцно, вдоволенi, впевненi.

Гостi помiчають сiмейну групу, звертають на неi увагу, вiдходять убiк, i сiм’я Оппенгеймiв залишаеться у своему колi.

Пiдкреслений сiмейний характер цiеi сцени найбiльше сподобався довiреному Брiгеровi. Йому подобалася всяка солiдарнiсть.

– Згуртованiсть, – каже вiн професоровi Мюльгейму, – це найголовнiше. Ми, евреi, на щастя, ще тримаемося гурту. Як мавпи. Тому з нами нiчого лихого не трапляеться. Нехай сто разiв пiдрублять пiд нами дерево, один з нас все ж таки полiзе вище, а ми, iншi, як мавпи, ухопимося за його хвiст, i вiн потягне i нас за собою вгору.

Фрау Емiлiя Франсуа вiд усього серця заздрить жiночiй половинi Оппенгеймiвськоi сiм’i i розумiнню сiмейного обов’язку в ii чоловiчiй половинi; безперечно, нiхто з чоловiкiв Оппенгеймiв не буде ризикувати необережним словом i пiддавати небезпецi дружину та дiтей. Рут Оппенгейм великими настiйливими очима дивиться на дядька Густава: людину, яка так ясно вiдчувае згуртованiсть з своею сiм’ею, вона зумiе кiнець кiнцем ввести в ту обширнiшу сiм’ю, до якоi вiн належить з народження.

І Сибiла Раух оглядае сiмейну групу Оппенгеймiв. Вона стоiть збоку, точна й рiшуча, ii очi злiсно поблискують з-пiд високого, впертого дитячого лоба; нiхто б не сказав тепер, що портрет Андре Грейда – карикатура. На диво чудернацька iдея у Густава – демонструвати перед гостями зворушливу сiмейну сцену. Сантименти. Мiщанство. Вiн молодий для своiх рокiв, вiн добре зберiгся, вiн любить ii, й вона прихильна до нього. Вiн допомагае iй, вiн добре розбираеться в ii справах, вона ледве уявляе собi, що вона без нього робила б.

Але тепер вона бачить, що вiн по сутi старий сентиментальний еврей. Вона дивиться на Фрiдрiха Вiльгельма Гутветтера, порiвнюе. Густав удесятеро розумнiший, досвiдченiший. Але поет – окатий, у старовинному своему вбраннi, смiшний i зворушливий одночасно, неначе вирiзаний з одного куска. У Густавi ж усе складне, переплутане, розколоте, нашароване: i родина, i наука, i спорт, i потяг до неi, Сибiли, i якась прихована в тайниках незвичайна любов до Анни.

Де ж справжнiй Густав?

А Густав сам був цiлком щасливий. Вiн випив не занадто багато, – вiн нiколи не переступав певну межу, – але досить, щоб вiдчути пiднесення. Шкода, що iншим не видно, як вiн цiлком, до краю щасливий. Радiсть, яку йому дають жiнки, друзi, рiднi, дiм, цю радiсть могли б, по сутi, зрозумiти всi. Радiсть же, яку йому приносять книжки, або робота для поета Гутветтера, або робота над Лессiнгом – може зрозумiти лише дехто. Але щастя поеднувати в своему життi i те, й iнше – це щасливе почуття могли б зрозумiти хiба тiльки Мюльгейм i Франсуа.

Але хоч вони й не розумiють його щастя, вiн зробить усе, щоб його гостi були якомога щасливiшi, вiн почастуе iх коньяком, подарунком Мюльгейма, коньяком 1882 року – року його народження.

Шлютер принiс пляшку, величезну пляшку, i великi пузатi чарки. Але так просто пити не годилося. Довiрений Карл Теодор Гiнце додержувався щодо цього певних правил. Соромно було б таку дорогоцiнну рiдину, як цей старий французький коньяк, такий чудово запашний, просто перекинути в горло, без кiлькох вiдповiдних до нагоди слiв. У загальнiй тишi вiн скрипучим командним голосом виголошуе тост. У мальовничих висловах вiн бажае сiм’i й фiрмi Оппенгеймiв на довгi роки такого самого розквiту й благоденства, так би мовити, «просперитi»…

– У якому ми бачимо iх у теперiшнiй момент…

Лише пiсля цього почали пити.


* * *

Сибiла Раух виiхала разом з усiма. За звичаем, сьогоднi теж жартували з ii маленькоi пошарпаноi машини. Коли зникли з очей всi машини, вона повернула назад. Вона обiцяла Густавовi побути з ним удвох ще трохи.

У кiмнатi було накурено. Шлютер i Берта пiшли спати, запрошенi спецiально на цей вечiр служники розiйшлися. Сибiла i Густав вийшли в сад. Було дуже холодно, мiсяць був тьмяний, сосни Груневальда стояли нерухомо й тихо. Сибiлу неприемно вразило, як змiнився пейзаж; Густавовi ж при всiх змiнах вiн був любий.

Густав щулився вiд холоду. Вони вернулися до кiмнати, скоро лягли. Притискуючи до грудей вузьку, довгу голову Сибiли, Густав лежав втомлений, щасливий. Позiхаючий, задоволений, вiн учетверте повторював, як вiн радiе, що договiр на «Бiографiю Лессiнга» заповнить йому роботою наступний рiк.

Сибiла не спала. Вона збиралася вернутися додому до свiтанку, засинати не мало рацii. Безсердечними, цiкавими, вiдчуженими очима розглядала вона сплячу людину. Невже вiн умовив себе, що «Бiографiя Лессiнга» – це справдi якесь «завдання». Ця бiографiя виросте в товстий том. А у Фрiдрiха Вiльгельма Гутветтера е тоненький томик «Перспективи бiлоi цивiлiзацii». Сибiла Раух випнула зневажливо нижню губу, як невихована дитина.

Вона пiдвелася, тремтячи вiд холоду, вдяглася дуже тихо. Густав спав.

Вона пройшла до кабiнету, там залишилася ii торбиночка. На письмовому столi лежав рiзний списаний папiр. Сибiла була цiкава. Вона почала ритися у паперах. Знайшла листiвку: «Шановний пане! Запам’ятайте на решту днiв Вашого життя: «Нам дано працювати над справою, але не дано завершити ii». Щиро вiдданий Густав Оппенгейм». Сибiла подивилася на звернення i пiдпис, вдруге, усмiхаючись, прочитала листiвку. Їi друг Густав Оппенгейм був забавна людина, вiн знав багато добрих iстин. Вона старанно розкидала знову папери, щоб вони лежали в тому самому порядку, в якому вона iх застала.

Холодноi ночi вона поверталася додому в своему маленькому, вiдкритому, поганенькому автомобiлi. Їi друг Густав був одним iз щасливцiв, безперечно. Досить було поглянути на нього сьогоднi ввечерi, i на влаштовану ним виставку всього того, що робило його багатим i щасливим. Сибiла Раух була розумна, скептична дiвчина. Вона ставилася скептично i до себе самоi, вона не переоцiнювала свiй талант. Вона знала, що ii маленькi майстернi оповiдання були пильнiше зробленi, нiж звичайна така продукцiя середньоi вартостi, вона не вважала це за дрiб’язок, у неi був свiй власний тон. Але ii таемна мрiя – написати великий твiр, дзеркало епохи, роман. «Нам дано працювати над справою, але не дано завершити ii». Затямте це собi, мадам. Затям це, Сибiло.

Друг ii, Густав, напевне, закiнчить бiографiю Лессiнга. Вона усмiхнулася тихо i недобре. Вона не заздрила йому.


* * *

У сьомому класi гiмназii iменi королеви Луiзи, пiд час п’ятихвилинноi перерви мiж уроками математики i нiмецькоi мови, серед гiмназистiв точились збудженi суперечки. Мiнiстерство, нарештi, затвердило вчителя, який мав би замiнити трагiчно загиблого доктора Гейнцiуса; вибiр припав на доктора Бернда Фогельзанга, досi вчителя тiльзiтськоi гiмназii, того самого, про якого на вечорi в Густава Оппенгейма ректор гiмназii Франсуа сказав, що вiн його трохи побоюеться. Гiмназисти жадали побачити свого нового вчителя. Для кожного багато важило, яка людина новий викладач. Загалом кажучи, для берлiнськоi молодi провiнцiальний учитель – справа маленька. Вона заздалегiдь вiдчувае свою перевагу перед ним. Ну що, справдi, мiг знати про справжне життя такий тiльзiтський житель? Хiба там у них е «Палац спорту», пiдземка, стадiон, Темпельгофський аеропорт, Луна-парк, Фрiдрiхштрасе? До хлопцiв, крiм того, дiйшли чутки, що вiд доктора Фогельзанга тхнуло нацiонал-соцiалiзмом. А в гiмназii iменi королеви Луiзи, де ректором був лiберальний, м’який Франсуа, нацiонал-соцiалiзм не поважали.

Гiмназист Курт Бауман у сотий раз розповiдав випадок, який стався у гiмназii iменi кайзера Фрiдрiха. Там учнi добре показали нацiонал-соцiалiстовi Шультесу, своему класному вчителевi, де раки зимують. Як тiльки вiн починав верзти свою нiсенiтницю, вони починали, не розкриваючи ротiв, густи. Вони вправлялися цiлими днями i довели свою майстернiсть до такоi мiри, що могутне гудiння покривало голос учителя, а по обличчях iх нiчого не можна було помiтити. Спочатку вчитель Шультес гадав, що це летить аероплан. Цю його думку старанно пiдтримували. Але коли аероплан почав регулярно з’являтися якраз у той момент, коли з уст учителя лився мед патрiотичних промов, Шультес вiдчув, чим тут пахне. Але хлоп’ята трималися стiйко. Всiма силами намагалися дошукатися причини, губилися в здогадках: може, це гуде в опаленнi або у водогонi, або це робiтники у пiдвалi. Пана вчителя примусили крутитися на рожнi. Вiн був нервовий i чулий, пан нацiоналiст Шультес, iх класний вчитель. Коли гудiння почулося вчетверте, Шультес обернувся обличчям до стiни i заплакав. Пiзнiше, коли втрутився у справу ректорат i коли почався розслiд, нацiонал-соцiалiсти, звичайно, зрадили товаришiв. Винуватцiв покарали. Так чи iнакше, а хлопцi з гiмназii кайзера Фрiдрiха добилися чималих результатiв. Одне слово, цей метод може придатися i в гiмназii королеви Луiзи, якби тiльзiтський панок задумав iх мордувати.

Гейнрiх Лавендель заявив, що метод цей нiкуди не годиться. Кремезний, свiтлоокий, вiн сидiв на своiй партi i меткими гiмнастичними рухами викидав то одну, то другу ногу. Гейнрiх Лавендель, дарма що був малий на зрiст, здавався далеко здоровiшим, нiж його товаришi. Майже всi хлопцi вiдзначалися блiдiстю, вiд них нiби тхнуло затхлим кiмнатним повiтрям, його ж нiжна шкiра була свiжа й засмагла, бо вiн увесь свiй вiльний час витрачав на спорт, багато вправлявся на вiльному повiтрi. Уважно дивлячись, як пiдiймалися й опускалися його ноги, вiн розсудливо сказав:

– Нi, метод цей зовсiм не годиться. Вiн може дати ефект один або два рази, а в третiй – неодмiнно впiймають.

– А що ж годиться? – злегка ображений, перервав товариша Курт Бауман.

Гейнрiх Лавендель перестав робити вправи ногами, оглянувся на всi боки, вiдкрив дуже червонi губи i, знизавши широкими плечима, кинув:

– Пасивний опiр, дивак. Це едино путяща рiч.

Задумливо подивився Бертольд на свого двоюрiдного брата Гейнрiха Лавенделя. Йому добре говорити. По-перше, вiн американець, у нього ще й тепер прослизне часом англiйське слово, що вiдбилося у пам’ятi з раннього дитинства, i по-друге, вiн незамiнний воротар футбольноi команди восьмого класу; цих двох фактiв досить, щоб справити певне враження на вчителя-нацiонал-соцiалiста. Для нього, Бертольда, становище складнiше. Не тiльки тому, що улюбленi предмети Бертольда – нiмецьку мову й iсторiю – викладатиме цей новий вчитель, а головне тому, що вiд нього залежить, чи зможе вiн, Бертольд, зробити уподобаний ним реферат «Гуманiзм i двадцяте столiття».

Бiля Вернера Рiттерштерга зiбралася невелика група, чоловiкiв п’ять-шiсть. Це нацiонал-соцiалiсти сьомого класу. Досi iм нелегко доводилося, тепер же на iхнiй вулицi починаеться свято. Голови iх тiсно зсунутi. Перешiптування. Смiшки. Багатозначнi жести. Вчитель Фогельзанг входить до президii iмперськоi спiлки «Молодi орли». Це велика рiч. «Молодi орли» – таемна спiлка молодi, оточена атмосферою таемничостi i пригодництва. Там п’ють кривавий брудершафт, там iснуе феме – таемний суд i розправа. Хто викаже хоч би найнезначнiшу його постанову, того жорстоко карають. Все це разом страшенно захоплюе. Фогельзанг, безумовно, залучить до спiлки кого-небудь з iхнього класу.

Тим часом, цей доктор Бернд Фогельзанг сидить у кабiнетi ректора Франсуа. Вiн сидить прямо, випнувши груди, уперши червонi, вкритi рудим пушком руки в стегна, твердо витрiщившись тьмяно-блакитними очима на Франсуа, намагаючись обiйтися найменшою кiлькiстю незграбних рухiв. Ректор Франсуа мимоволi шукае очима шаблю на боцi нового вчителя. Бернд Фогельзанг – зросту невеликого, але недостатню статурнiсть вiн надолужуе подвоеною молодцюватiстю. Пшенично-бiлявi вусики вiддiляють верхню частину обличчя вiд нижньоi, довгий рубець розсiкае на двi частини праву щоку, рiвний продiл дiлить волосся.

Вже в першi своi вiдвiдини два днi тому, коли Бернд Фогельзанг знайомився з ректором Франсуа, вiн винiс досить невтiшне враження вiд цiеi гiмназii. Те, що вiн устиг побачити, пiдтверджувало його сумнi передчуття. З усього персоналу йому сподобався лише педель[3 - Педель – наглядач за студентами.] Меллентiн. Педель стояв, виструнчившись перед новим учителем. «Служив?» – спитав його Бернд Фогельзанг. «У 94-му полку, – вiдповiв педель Меллентiн, – тричi поранений». – «Дуже добре», – похвалив Фогельзанг. Але поки що це був единий плюс. Через цю ось мокру курку, через ректора Франсуа, – вся школа розкладена. Добре, що тепер нарештi вiн, Бернд Фогельзанг, потрапив сюди, вiн наведе тут порядок.

Ректор Франсуа привiтно усмiхнувся йому з-за густих бiлих вус. Фрау Франсуа наказала йому бути обережним з новим учителем i встановити з ним добрi вiдносини. Не можна сказати, щоб це легко давалося пановi Франсуа. Манера говорити, наче обрубуючи слова, бiдна, сукувата, штампована мова нового вчителя, заяложений словник газетних передовиць були глибоко огиднi ректоровi.

Новий вчитель рiзким рухом обернувся до прекрасного старовинного мармурового бюста, до потворноi, найрозумнiшоi голови письменника i вченого Франсуа Марi Аруе Вольтера.

– Чи подобаеться вам цей бюст, колего? – ввiчливо спитав ректор.

– Менi бiльше подобаеться iнший, – розтягуючи слова i квакаючи по-схiднопрусському, навпрямець заявив новий учитель, вказуючи на бюст iншого потворного чоловiка – на голову прусського письменника i короля Фрiдрiха.

– Я розумiю, пане ректор, – продовжував вiн, – чому ви проти великого короля поставили погруддя його антипода. З одного боку, людина високого розуму в усiй ii величi, а з другого – iнтелектуальна бестiя в усiй ii жалюгiдностi. Велич нiмецького духу пiдкреслюеться цими контрастами. Але дозвольте, пане ректор, прямо вам сказати: менi було б неприемно цiлими днями мати перед очима морду цього галла.

Пан Франсуа усмiхався як мiг ввiчливiше. Важко було знайти спiльну мову з цим учителем.

– Напевне, нам час до класу, я хочу вас познайомити, – сказав вiн.

При входi ректора i нового вчителя учнi пiдвелися. Ректор Франсуа виголосив коротку промову, бiльше про покiйного доктора Гейнцiуса, нiж про доктора Фогельзанга. Вiн полегшено зiтхнув, коли дверi вiдокремили його вiд нового вчителя.

Поки ректор говорив, доктор Фогельзанг стояв виструнчившись, груди колесом, нерухомо втупивши вперед погляд тьмяно-блакитних очей. Пiсля виходу Франсуа вiн сiв, усмiхнувся, намагаючись здаватися привiтним.

– Ну, хлоп’ята, – сказав вiн, – давайте знайомитися. – Покажiть-но, що у вас тут робиться.

Бiльшостi класу на перший погляд новий учитель не сподобався. Високий комiрець, конвульсiйна молодцюватiсть – це в пошанi у них. Провiнцiя, та ще й найглибша, – вирiшили вони. Але першi слова Фогельзанга не можна було назвати невдалими, тон був теж не гiрший.

Фогельзанговi пощастило. У класi якраз розбирали «Тевтобурзький бiй» Граббе, твiр нiмецького напiвкласика з першоi половини XIX столiття, твiр сирий, з фiлософського погляду слабенький, але пройнятий справжньою дикою силою, подекуди дуже образний. Тевтобурзький бiй – це бучний виступ нiмцiв на арену iсторii, це перша велика перемога нiмцiв над галлами була улюбленою темою Бернда Фогельзанга. І ось вiн наводить порiвняння мiж оспiвуючими «Бiй» творами Граббе, Клопштака, Клейста. Запитань вiн майже не ставить, говорить сам. Вiн не з тих, хто спиняеться на тонкощах, його не цiкавлять, як покiйного Гейнцiуса, вiдтiнки, вiн намагаеться лише запалити клас своiм натхненням. Вiн тримае себе по-товариському, насамперед хоче встановити, наскiльки клас обiзнаний з патрiотичною поезiею. Хтось згадав про клействiський дикий гiмн «Нiмеччина своiм синам».

– Розкiшний вiрш! – вигукнув гаряче Фогельзанг.

Вiн знав його напам’ять i тут-таки продекламував кiлька сильних строф, сповнених безумноi ненавистi до галлiв:

Всi поляни, всi вiльнi мiсця
Забiлiть iхнiми костями;
Ким погребують ворон i лис,
Тих киньте на поживу рибам;
Загатiть iхнiми трупами Рейн;
Заставте його, iх костями затриманий,
Пiнячись, потекти круг провiнцii Пфальц
І бути там потiм кордоном.
Весела мисливська розвага, коли стрiльцi
Женуться слiдами вовка.
Вбийте його! На Страшному судi
Вас не спитають про пiдстави!

Фогельзанг екстатично славословив гiмн ненавистi. Шрам його на правiй щоцi налився кров’ю, але обличчя лишалося нерухомим, як маска, а слова, нiби незалежно вiд нього, виходили з отвору мiж високим комiрцем i бiлявими вусиками. Схiднопрусська протяжна говiрка надавала незвичайного звучання декламацii Фогельзанга. Увесь його вигляд був трохи смiшний. Але берлiнська молодь тонко розрiзняе, хто щирий, а хто кривляеться. Семикласники вiдчували, що людина на кафедрi хоч i смiшна, але говорить вiд усього серця. Вони не смiялися, вони дивилися на нього, на свого нового вчителя, з цiкавiстю i навiть, може, з певною нiяковiстю.

Коли пролунав дзвiнок, у Бернда Фогельзанга склалося враження: перемога по всiй лiнii. Вiн перемiг сьомий клас берлiнськоi лiберальноi, неслухняноi гiмназii. Ректор Франсуа, ця мокра курка, певно здивуеться. Звичайно, клас уже заражений розкладаючою отрутою берлiнського вiльнодумства, але Бернд Фогельзанг певний себе: вiн це дитинча приборкае.

На п’ятнадцятихвилиннiй перервi вiн викликае до себе обох учнiв, якi мають незабаром читати реферати. Вiн свято додержуеться принципу нацiонал-соцiалiстського «вождя»: «слово сказане важливiше за слово написане», – i тому надае особливого значення доповiдям-рефератам. З першим iз доповiдачiв вiн зговорюеться швидко. Той збираеться читати про Нiбелунгiв, i тема його називаеться: «Чого може навчитися наше поколiння на боротьбi Нiбелунгiв проти короля Етцеля?»

– Правильно, – каже Фогельзанг, – воно може багато чого навчитися.

Ну, а чого хоче другий, цей сiроокий? «Гуманiзм i двадцяте столiття». Фогельзанг уважно вдивляеться в сiроокого. Здоровий хлопчина, примiтний, волосся чорне, а сiроокий. У Берлiнi такий хлопець може iмпонувати, але в лавах теперiшньоi молодi йому навряд чи е мiсце.

– Як ви сказали? «Гуманiзм i двадцяте столiття»? – перепитуе Фогельзанг. – Але чи можливо за якусь годину або навiть менше розiбрати з користю таку обширну тему?

– Пан доктор Гейнцiус дав менi деякi вказiвки, – скромно зауважуе Бертольд, стримуючи прекрасний мужньо-низький голос.

– Мене дивуе, що мiй попередник дозволяв теми такого загального характеру, – продовжуе доктор Фогельзанг. Голос його звучить рiзко, квакаюче, запально.

Бертольд мовчить. Що вiн може на це сказати? Доктор Гейнцiус, який безперечно мiг би сказати на це багато чого, лежить на Штансдорфському кладовищi. Бертольд сам кинув лопату землi на його могилу, доктор Гейнцiус допомогти йому не може.

– Чи довго ви працювали над цiею темою? – квакае голос нового вчителя.

– Доповiдь майже готова. Адже я повинен був читати ii наступного тижня, – пояснюе Бертольд, i це звучить мало не як вибачення.

– Дуже шкодую, – каже Фогельзанг твердо, проте дуже ввiчливо. – Я такi загальнi теми не люблю. Я принципово не бажаю допускати iх.

Бертольд бере себе в руки, але не може стриматися, щоб його м’ясисте обличчя трохи не затремтiло. Фогельзанг помiчае це не без деякого задоволення. Щоб приховати його, вiн повторюе:

– Дуже шкодую, що ви витратили стiльки працi. Але, кiнець кiнцем, кожна праця сама в собi несе нагороду.

Бертольд трохи зблiд. Але Фогельзанг мае рацiю. За неповну годину навряд чи впоратися з «Гуманiзмом». Фогельзанг Бертольдовi несимпатичний, але вiн все-таки молодець, – вiн показав це пiд час уроку.

– Яку тему запропонували б ви натомiсть, пане доктор? – запитуе Бертольд. Його голос звучить хрипко.

– Треба подумати, – мiркуе Фогельзанг. – Мiж iншим, як ваше прiзвище?

Бертольд Оппенгейм називае себе. «Ага, – думае вчитель. – Тепер усе зрозумiло. Звiдси i незвичайнiсть теми». На це прiзвище вiн уже звернув увагу, проглядаючи класний журнал. Оппенгейми-евреi i Оппенгейми-християни. Довго морочитися, однак, не доводиться: еврея, розкладника, ворога – звичне око зразу бачить. «Гуманiзм i двадцяте столiття». Вони завжди ховаються пiд маскою великих слiв.

– Як би ви поставилися, – каже Фогельзанг можливо простiше, товариським тоном («З цим небезпечним хлопцем треба бути сугубо насторожi»), – як би ви поставилися до доповiдi про Армiнiя Германця? Що ви думаете про тему: «Чим е для нас, сучасникiв, Армiнiй Германець»?

Учитель Фогельзанг дерев’яно сидить на кафедрi i пильно дивиться в обличчя юнака. «Загiпнотизувати вiн мене хоче, чи що? – думае Бертольд. – Армiнiй Германець. Його звуть Герман Херуск. А втiм, Армiнiй чи Герман, Германець чи Херуск, менi це байдужiсiнько. Не до душi менi воно». Бертольд зосереджено дивиться на розрiзане прямим шрамом обличчя вчителя, на нерухомi тьмяно-блакитнi очi, на високий комiрець.

«Тема менi не до душi. По-моему, вона менш цiкава. Але, коли я скажу «нi», вiн певне вважатиме це за полохливiсть. Це просто виклик менi. Ясно, голубчику. Я скажу йому, що подумаю. А вiн менi вiдповiсть: «Добре, друже, подумайте». І звучати це буде як: «Ухиляешся, брате…» А хiба я ухиляюся?»

– Чим для нас, сучасникiв, е Армiнiй Германець? – повторюе квакаючий голос Фогельзанга. – Ну, як, Оппенгейм?

– Добре, – каже Бертольд.

Але слово не встигло вiдзвучати, як вiн хотiв би взяти його назад. Вiн повинен був сказати: «Я подумаю». І вiн хотiв так сказати, але тепер уже пiзно.

– Правильно робите, – схвально кидае Фогельзанг.

У нього сьогоднi вдалий день, i тут вiн вийшов переможцем.

На розпитування товаришiв, як вiн порозумiвся з новим учителем, Бертольд вiдповiв коротко:

– Вiн – так собi. Нi те нi се. Вiдразу не зрозумiеш.

Чималу частину дороги додому Бертольд звик долати разом з Гейнрiхом Лавенделем. Обидва iхали велосипедами, прив’язавши книжки й зошити ремнями до керма. Їхали то поряд, рука одного на плечi у другого, то окремо, коли iх роздiляв вуличний рух.

– Вiн провалив мою доповiдь, – сказав Бертольд.

– Та ну? – обурився Гейнрiх. – От свиня. Це справжня пiдлота.

Бертольд не вiдповiв. Їх роз’еднали машини. Бiля найближчого червоного свiтлофора вони з’iхалися знову. Стояли зовсiм поруч однiею ногою впершись у тротуар, затиснутi автомобiлями.

– Вiн запропонував менi тему: «Чим е для нас Армiнiй Германець», – сказав Бертольд.

– І ти погодився? – мiж автомобiльними гудками кинув Гейнрiх.

– Так, – сказав Бертольд.

– Дарма! Я цього не зробив би, – промимрив Гейнрiх. – Вважай, вiн хоче тобi пiдкласти свиню.

Жовте свiтло, зелене свiтло, вони рушають далi.

– Слухай, а ти хоч скiльки-небудь уявляеш собi, який вигляд вiн мав? – спитав Бертольд.

– Хто? – здивувався Гейнрiх. Вiн думав про пiсляобiднiй футбол.

– Герман Херуск, звичайно, – сказав Бертольд.

– Був такий же дикун, як i всi iншi, – вирiшив Гейнрiх.

– Помiркуй про це, – попросив Бертольд.

– О’кей, – махнув рукою Гейнрiх. Коли вiн виявляв особливу сердечнiсть, йому мимоволi спадали на думку слова з мови його дитинства.

На цьому вони розлучилися.


* * *

Бертольд бився зi своею темою. Це був великий бiй, у якому доктор Фогельзанг був ворогом. Фогельзанговi пощастило: вiн обрав поле бою; сонце й вiтер були на його користь; вiн знае мiсцевiсть краще за Бертольда. Вiн був хитрий, Бертольд – вiдважний i настiйливий.

Бертольд сидiв, заглибившись у книжки, що трактували його тему – у Тацита, Моммзена, Дессау. Чого ж досяг Герман Херуск, та й чи досяг вiн взагалi чогось? Перемога принесла йому страшенно мало. Через якiсь два роки римляни знов володiли Рейном. Загалом це була колонiальна вiйна, своерiдне боксерське повстання, з яким римляни швидко розправились. Германа, переможеного римлянами, вбили своi ж компатрiоти: його тесть дивився з iмператорськоi ложi, як дружину й сина Германа римляни вели за трiумфальною колiсницею.

Чим е для нас Армiнiй Германець? Загальнi мiркування не задовольняли Бертольда. Йому потрiбнi були конкретнi образи. Бiй. Три легiони. Один легiон – це майже шiсть тисяч чоловiк – з обозом та iншим – вiд десяти до двадцяти тисяч. Болота. Лiси. Напевне, щось подiбне до бою пiд Танненбергом. Табiр з повозок, клубочиться туман. Германцi ненавидiли головним чином римських юристiв, для них вони вигадували вишуканi катування. Германцi, – читав Бертольд у нiмецького нацiоналiста, iсторика Зека, – вважали, що публiчне право iде проти iндивiдуальноi честi. Вони не хотiли нiякого права. Це було головною причиною повстання.

Обов’язково треба уявити собi обличчя Германа, – це було ясно Бертольдовi спочатку. З великим напруженням вiн не раз намагався намалювати собi образ Германа. Пам’ятник у Тевтобурзькому лiсi – великий цоколь з самою тiльки статуею – нiчого не давав.

– Дурним твiй Герман безумовно не був, – говорив Бертольдовi Гейнрiх Лавендель. – Але в цих хлопцiв голова працювала якось iнакше, нiж у нас. Щось на зразок розуму дикуна. Одне лише можна сказати напевне: хитрий вiн був.

«Напевне, мав вiн ту пiвнiчну хитрiсть, – думав Бертольд, – про яку тепер так багато говорять. Докторовi Фогельзангу вона теж властива».

Вночi Бертольд довго не мiг заснути (останнiм часом це траплялось досить часто), – вiн лежав, увiмкнувши тiльки маленьку лампочку бiля лiжка. На нiжному малюнковi шпалер сотнi разiв повторювався фантастичний птах, що сидiв на звисаючiй тонкiй гiлцi. Коли трохи примружити очi, то контури пташиного черевця та лiнiя гiлки перетворюються в обрис людського обличчя. Так ось воно нарештi: обличчя Армiнiя. Широкий лоб, плоский нiс, довгий рот, коротке, але сильне пiдборiддя. Бертольд усмiхнувся. Тепер вiн його знайшов, цього Германа. Тепер вiн покаже докторовi Фогельзангу. Вiн заснув заспокоений.

До цього моменту Бертольд нi з ким, крiм Гейнрiха Лавенделя, не говорив про своi труднощi. А тепер мовчазнiсть його перетворилась на свою протилежнiсть. Тiльки з батьками вiн i далi вiдмовчувався. Вони добре бачили, що Бертольд чимсь стурбований, але вони знали з досвiду: коли його розпитувати, вiн стане ще упертiшим. Тому вони чекали, поки вiн заговорить сам.

Але Бертольд розмовляв з багатьма людьми, i йому доводилося чути дуже рiзнi погляди. Ось, наприклад, багатий на життевий досвiд шофер Францке. Для нього бiй у Тевтобурзькому лiсi не становив нiякоi проблеми.

– Ясно, брате, – рiшуче сказав вiн. – За тих ще часiв нацiонал-соцiалiзм мав, так би мовити, свое виправдання.

А Жак Лавендель, навпаки, заявив, що цi варвари припустилися тiеi самоi помилки, яку через сiмдесят рокiв вчинили iудеi, повставши без жодноi надii на успiх проти гнобителiв, що мали блискучо органiзованi великi сили.

– Такi речi можуть мати лихий кiнець, – закiнчив вiн, схиливши голову набiк i напiвзаплющивши голубi очi.

Значно симпатичнiша за такий сухий погляд здавалася Бертольдовi думка дядька його Йоахима. Бертольд поважав i любив Йоахима Ранцова, брата своеi матерi. Директор департаменту Ранцов, худорлявий, високий на зрiст, вихований, стриманий у словах i вчинках, завоював серце свого племiнника тим, що звертався до нього, як до дорослого. У мiркуваннях Йоахима щодо проблеми Армiнiя Германця було багато романтики. Бертольд не цiлком розумiв iх, але вони справляли на нього певне враження.

– Ось бачиш, хлопче, – казав дядя Йоахим, обережно наливаючи Бертольдовi чарку мiцноi горiлки. – Те, що кiнець кiнцем справа погано закiнчилася, це ще нiчого не доводить.

Один питае, що потiм буде,
Інший – що ж справедливо,
І тим вiдрiзняються
Вiльний вiд раба.

Герман мав рацiю. Тiльки через це повстання, нехай навiть з ризиком пiзнiших поразок, германцi усвiдомили себе, кристалiзувалися, вiдчули себе. Без цього повстання вони нiколи не увiйшли б в iсторiю, вони безславно розчинилися б в iнших народах. Тiльки через Германа вони дiстали iм’я, вони iснують. Важить лише iм’я, лише слава. Який був справжнiй цезар – це не цiкаво: живе лише мiф цезаря.

Коли Бертольд правильно зрозумiв, мало вагу не лише обличчя Армiнiя, але й обличчя статуi в Тевтобурзькому лiсi вiдiгравало певну роль. Це заморочувало.

Вiн ще був далекий вiд мети.

Принагiдна розмова з кузиною Рут теж не допомогла спростити справу. Рут ставилася до нього звисока, як до малого хлопця, що вихований на неправильних поняттях. Але вiн був юний, його безумовно можна було звiльнити вiд забобонiв, показати йому, де правда, яка завжди дуже проста. Всiма силами намагалася Рут врятувати його.

Бертольда дратувала ця негарна дiвчина з рiзкими манерами. І все ж вiн завжди шукав нагоди посперечатися з нею. Звичайно, логiка в неi була слаба; але в неi була цiлеспрямованiсть, вона мала свое власне обличчя, вона – справжня.

На думку Рут, Армiнiй дiяв едино правильним шляхом. Вiн вчинив те, що кiлька столiть ранiше вчинили Маккавеi, вiн повстав проти гнобителiв, викинув iх iз краiни. А як же iнакше треба робити з гнобителями? Коли вона стояла перед ним з блискучими великими очима на оливково-смаглявому обличчi, з трохи скуйовдженим волоссям, як звичайно, – у Бертольда виникало уявлення про германських жiнок, що боролися разом зi своiми чоловiками, захищаючи обозний табiр. Вони були бiлявi, цi германськi жiнки, звичайно, шкiра iх була бiла, очi синi, але iхне волосся напевне було дещо скуйовджене, очi великi, дикi, i загальний вигляд певне такий самий.

Мала рацiю i кузина Рут, мав рацiю i дядя Йоахим, та й вiн, Бертольд, теж був захоплений Германом. Але заморочувало те, що, на жаль, мав рацiю i дядя Жак Лавендель: скiльки не перемагав Герман, а кiнець кiнцем, цi перемоги нiчого не дали.


* * *

Проте, ворог, доктор Фогельзанг, поводився в цi тижнi перед доповiддю бездоганно. Бернд Фогельзанг боявся дiяти необачно. Гiмназiя iменi королеви Луiзи становила небезпечну територiю, просуватися треба було надзвичайно обережно, з пiвнiчною хитрiстю. У кожному учневi Фогельзанг вбачав ворога, спостерiгав, вивчав. З класу Бертольда вiн вiдзначив поки що тiльки двох юнакiв, гiдних увiйти в лави «Молодих орлiв» – Макса Вебера i Вернера Рiттерштега.

Вернер Рiттерштег, з блiдою i хворою шкiрою, з пташиним голоском, був найвищий на зрiст у класi. Товаришi прозвали його Довгим Телепнем. Доктор Фогельзанг з самого початку справив на нього сильне враження. Вернер Рiттерштег з такою собачою вiдданiстю дивився виряченими очима на нового вчителя, що той вiдразу звернув на нього увагу. Бернд Фогельзанг цiнив слiпе схиляння перед авторитетом. Вiн вважав гiмназиста Рiттерштега гiдним вступу до лав «Молодих орлiв».

Єдиний син заможних батькiв, що прагнули зробити з нього щось видатне, Вернер Рiттерштег крiм свого високого зросту досi нiчим не вирiзнявся серед своiх товаришiв. Будучи помiрно обдарованим, тугодумом, вiн при покiйному вчителевi Гейнцiусi залишався в тiнi. Вступ до лав «Молодих орлiв» був першим значним успiхом у його життi. Вузькi груди його вiдразу роздулися. Доктор Фогельзанг обрав його, а iнших, за деякими винятками, вiдкинув.

Безперечно, таемничiсть, що оточувала спiлку «Молодих орлiв», iхнiй кривавий брудершафт, iхнi таемнi обряди, феме – все це дуже притягало учнiв, i вони, зрозумiла рiч, заздрили Веберовi та Рiттерштеговi. Навiть спокiйний Гейнрiх Лавендель, – i той, почувши про iх вступ до спiлки, скрикнув: «Lucky dogs!» От щасливi собаки!

Довгому Телепневi дуже хотiлося, щоб Гейнрiх Лавендель не обмежився самим цим вигуком. Якраз на Гейнрiха хотiлося йому справити враження. Рiттерштег заздрив його силi й вправностi, з якою вiн вмiв крутити, повертати й рухати свое коротке кремезне тiло.

Незграбно й недоладно почав вiн добиватись прихильностi Гейнрiха. Навiть став нарештi вчити заради нього англiйську мову. Але й тодi, коли вiн одного разу привiтав Гейнрiха: «How are you, old fellow»,[4 - Як поживаете, старий товаришу! (Англ.)] той лишився байдужим. Рiттерштега мучило те, що навiть його великий успiх не мiг пробити цiеi байдужостi.

Крiм вступу Вебера i Рiттерштега у «Молодi орли», iнших подiй у класi не було. Учнi швидко звикли до свого нового наставника-нацiоналiста. У класi його не дуже любили, але й не дуже не любили, вiн був учитель, як i всi iншi вчителi, i про нього бiльше не говорили. Феноменальнi досягнення Гейнрiха Лавенделя у футболi хвилювали клас бiльше, нiж нацiонал-соцiалiстськi висловлювання Фогельзанга.

Заспокоiвся i ректор гiмназii Франсуа. М’який, лагiдний, сидiв вiн у просторому ректорському кабiнетi мiж бюстами Вольтера й Фрiдрiха Великого. Ось уже майже три тижнi, як Фогельзанг тут, i поки що не сталося жодноi неприемностi. Лише одне засмучувало пана Франсуа – жахлива нiмецька мова доктора Фогельзанга. Ця солдатська, канцелярська, штампована нацiонал-соцiалiстська новонiмецька мова газетних передовиць. Перед сном, сидячи на лiжку й повiльно спускаючи пiдтяжки, вiн скаржився жiнцi:

– Ця людина псуе менi все, що я дав хлопцям. Думка й слово – тотожнi. Сiм рокiв намагалися ми навчити наших хлопцiв простоi й ясноi нiмецькоi мови. І от мiнiстерство випускае на них цього тевтона. Череповi новонародженоi дитини можна надати якоi хочеш форми: довгоi чи круглоi. Чи засвоiли дiти нiмецьку мову настiльки, щоб чинити опiр цьому нiмецькому жаргоновi? Менi гiрко подумати, що iм доведеться вступити в життя без ясних понять, висловлених ясними словами.

Добрi очi пана Франсуа засмучено дивилися крiзь товстi неоправленi скельця окулярiв.

– Рiч зараз не в цьому, Альфреде, – рiшуче заявила жiнка. – Будь радий, що ти з ним поки що в добрих вiдносинах. У наш час потрiбна особлива обережнiсть.

Дружина педеля Меллентiна була розчарована. Наслухавшись свого чоловiка, вона чекала, що «новий» вiдразу вчинить щось визначне. Але педель Меллентiн не вiдступив так легко вiд своеi думки. «Танненберг теж не за один день був узятий», – казав вiн. «У нього щось буде», – казав вiн з притиском. Фрау Меллентiн заспокоiлась i повiрила чоловiковi, бо вiн завжди добре передбачав погоду, чуючи наперед кожний вiтер за два днi.


* * *

Об одинадцятiй годинi двадцять хвилин пан Маркус Вольфсон, продавець фiлii меблевоi фiрми Оппенгеймiв на Потсдамерштрасе, почав справу з фрау Ельсбет Герiке, що бажала купити до Рiздвяних свят стiлець для свого чоловiка. Вона ще певно не знала – купити стiлець чи крiсло; ясно було лише, що треба придбати щось з меблiв спецiально для чоловiка. Пан Вольфсон продемонстрував перед нею рiзноманiтнi стiльцi й крiсла. Проте фрау Герiке була жiнка з не надто рiшучим характером, до того ж така купiвля була для неi святом, з нього iй хотiлось якомога довше втiшатись; iй подобалось, що навколо неi старанно клопочуться. А пан Вольфсон клопотався дiйсно дуже старанно.

Пан Вольфсон був гарний продавець, обслуговування клiентiв вiн вважав за завдання свого життя.

Об одинадцятiй годинi сорок шiсть хвилин вiн мiг вiтати себе з успiхом: покупниця «клюнула». Пан Вольфсон побачив це досвiдченим оком психолога-продавця з багаторiчним стажем. Фрау Герiке, хоч вiн витратив на неi стiльки часу й красномовностi, була щасливим випадком для нього. Бо те, на що вона «клюнула», було крiсло в стилi бароко – модель № 483. П’ять рокiв тому оппенгеймiвськi майстернi випустили досить велику серiю крiсел бароко моделi № 483. Треба, до речi, зазначити, що з приводу цього мiж шефами мало не дiйшло до розриву. Старший шеф, доктор Густав, загалом несперечливий пан, що не втручався у справи, назвав це крiсло компрометуючим через поганий смак, i по сутi саме з приводу цiеi моделi № 483 було засновано художнiй вiддiл i запрошено доктора Фрiшлiнга. Проте продавцевi Маркусовi Вольфсону крiсло моделi № 483 подобалося; воно мало iмпозантний вигляд, а мiщанська клiентура фiрми Оппенгеймiв любила певну пишноту. Все ж загалом модель ця успiху не мала. Крiсло забирало багато мiсця, квартири були невеликi, кожен мiг купити не такi незграбнi й дешевшi крiсла, в яких зручнiше було сидiти. Всi намагання спокусити клiентуру крiслами в стилi бароко нi до чого не приводили. Довелося продавати iх з втратою, за пiвцiни. Продавцi, коли вдавалося продати таке крiсло, дiставали п’ять процентiв премii.

І ось пановi Вольфсону, очевидно, вдасться його продати.

Красномовно змальовуе вiн, як вiдразу набуде благородного вигляду кожна кiмната, яку прикрасить це крiсло. Вiн запросив фрау Герiке спробувати, як зручно в ньому сидiти; вiн не може не сказати iй, – так, мiж iншим, – який благородний вигляд вона мае саме в цьому крiслi.

О дванадцятiй годинi вiсiм хвилин вiн добився своеi мети. Фрау Герiке заявила, що хоче придбати крiсло в стилi бароко, модель № 483, за п’ятдесят дев’ять марок.

Пан Маркус Вольфсон витратив на цю покупницю вiсiм хвилин зi своеi перерви на обiд, що починалась о дванадцятiй i закiнчувалась о другiй годинi. Але вiн не шкодував. Навпаки, вiн був у прекрасному настроi. Вже з самого початку вiн передчував, що нерiшуча клiентка нарештi «клюне» на крiсло в стилi бароко №??483, на цю стару заваль.

Дванадцять годин вiсiм хвилин, вiсiм хвилин втрачено. Зате вiн заробив чотири марки сiмдесят п’ять пфенiнгiв. Це виходить, п’ятдесят дев’ять пфенiнгiв на хвилину: непоганий заробiток! Якби йому за кожну хвилину так платили, вiн охоче пожертвував би всю свою перерву на обiд.

Пан Вольфсон поспiшае до кафе Лемана, де вiн звичайно проводить свою перерву. Дорогою купуе вiн «Бе-цет ам Мiттаг». «Бе-цет» е i в кафе Лемана, але там вона завжди зайнята, а сьогоднi, пiсля удачi з покупницею крiсла бароко, вiн може дозволити собi купити газетку. Улюблене мiсце бiля вiкна вiльне, вiн сiдае, розгортае бутерброди, якi жiнка дала йому з собою, сьорбае гарячу каву. Пан Леман, власник кафе, пiдходить до його столика.

– Все гаразд, пане Вольфсон? – запитуе вiн.

– Все гаразд, – вiдповiдае пан Вольфсон.

Жуючи, сьорбаючи каву, проглядае вiн газету. Кiлькiсть безробiтних зростае; ця криза – щось жахливе.

Його особисто криза, щоправда, не лякае. Вiн уже двадцять рокiв служить у фiрмi Оппенгеймiв, вiн сидить там мiцно. Дарма що криза, а тiльки сьогоднi вранцi вiн знов заробив чотири марки сiмдесят п’ять пфенiнгiв премiальних. Ось уже в сьомий раз одержуе у цьому листопадi премiальнi. Вiн задоволений з себе.

Перегортаючи газету, пан Вольфсон бачить у дзеркалi себе. Вiн не дуже високоi про себе думки. Виглядае вiн нiчого собi; але деякi з його колег на вигляд кращi. З дзеркала на нього дивиться пан найiмовiрнiше маленький, нiж великий на зрiст, з темним кольором обличчя, чорними жвавими очима, чорним, розчiсаним на продiл, сильно напомаженим волоссям i чорними вусиками, що без особливого успiху претендують на бравiсть. Горе пана Вольфсона – це його маленькi, рiдкi, попсованi зуби. І найнеприемнiше – угорi, якраз посерединi, немае зуба. Це дуже негарно. У лiкарнянiй касi йому вже обiцяли вставити зуб. Дантист Шульц, колега по ощадному ферейну «Старi оселедцi», пояснив йому, що найкраще не просто вставити зуб, а зробити так званий мiсток. Але лiкарська каса на це не пiде, доведеться йому викласти на це грошi з власноi кишенi. Це коштуе загалом вiсiмдесят марок, але Шульц, виходячи з суто колегiальних почуттiв, йому, як членовi того самого ферейну, зробить мiсток за сiмдесят марок; можливо, що пановi Вольфсону вдасться виторгувати ще п’ять. Сiмдесят марок – великi грошi, але витрати на власне тiло рiч невiдкладна. Те, що йому вставлять у рот, вiн носитиме все життя i навiть пiсля смертi – до Страшного суду. Коли вiн проживе ще тридцять п’ять рокiв, усi витрати дорiвнюватимуть двi марки на рiк, а з процентами на проценти – марок з вiсiм. Чотири марки сiмдесят п’ять пфенiнгiв – непоганi премiальнi, а вiн одержуе iх у цьому листопадi ось уже сьомий раз. Мiсток потребуватиме певно шiсть-сiм сеансiв. Нема чого й думати, що вiн устигне з такою затяжною справою до Рiздва. Звичайно, було б чудово – поновити свiй фасад.

Проте, пановi Вольфсону ясно, що не своiм виглядом досяг вiн успiхiв у життi та у своiй спецiальностi. Вiн вiдвоював успiх у долi своiми здiбностями й впертою енергiею. Вiн до тонкощiв вивчив справу обслуговування покупця. Передусiм не шкодувати сил. Нi в якому разi не зiвати. Не випускати з рук покупця, хоч би як вiн бурчав. Вибiр в Оппенгеймiвських магазинах досить великий. Коли покупець вiдмовиться вiд двадцяти речей, завжди можна знайти двадцять першу. Не виправдовуватись перед собою нiякою втомою.

Пан Вольфсон покiнчив з бутербродами, але, зважаючи на тi самi чотири марки сiмдесят п’ять пфенiнгiв, вiн може, очевидно, дозволити собi сьогоднi шоколадне тiстечко зi збитими вершками. Вiн замовляе.

Приемне смакування тiстечка ненадовго затьмарюеться замiткою в його «Бе-цет». З обуренням читае Маркус, що нацiонал-соцiалiсти хотiли на ходу викинути з вагона пiдземноi залiзницi якогось чоловiка iудейськоi зовнiшностi тiльки через те, що в нього, мовляв, був вираз огиди на лицi, коли вони, спiваючи свого гiмна, дiйшли до слiв:

Смiеться серце в грудях,
Коли еврейська кров юшить.

Проте вони натрапили на сильного чоловiка, iншi пасажири допомогли йому, i хулiгани не тiльки не змогли виконати свiй намiр, а й були, як це з задоволенням констатуе газета, затриманi полiцiею i дiстануть належну кару.

Пан Вольфсон читае про це з неприемним почуттям. Але неприемне почуття не лишаеться довго. Випадок у пiдземцi – окрема подiя. Загалом полiтичне становище в даний момент сприятливiше, нiж за останнiй час. Рейхсканцлер Шлейхер мiцною рукою тримае нацiонал-фашистiв. Нацiонал-фашистський рух вже перейшов через свiй найвищий пункт. Пан Вольфсон читае про те тричi на день: вранцi в «Моргенпост», удень у «Бе-цет» i ввечерi в «Ахт-Ур-Абендблат», якi наводять безперечнi докази, що нацiонал-соцiалiсти нi за яких умов не матимуть подальшого успiху.

Пан Вольфсон перебувае у цiлковитiй згодi з собою i цiлим свiтом.

Хiба немае в нього всiх пiдстав бути спокiйним i задоволеним? Якщо до нього зайде сьогоднi ввечерi Морiц – його шурин Морiц Еренрайх – вiн йому покаже. Морiц Еренрайх, складач «об’еднаних друкарень», сiонiст, член спортивного товариства «Маккабi», бачить усi нiмецькi справи у найчорнiшому свiтлi. Чого, власне, хочуть такi люди, як Морiц Еренрайх? Кiлька хулiганiв хотiли викинути з вагона еврея. Ну? Їх заарештували, i вони будуть належно покаранi.

Особисто пан Маркус Вольфсон нiчого поганого не зазнав. У нього прекраснi вiдносини з колегами, його люблять у кафе Лемана й у ферейнi «Старi оселедцi».

І що, можливо, ще важливiше, – до нього добре ставиться управитель дому Краузе. Це просто щастя, що вiн дiстав в одному з цих нових домiв на Фрiдрiх-Кайзерштрасе в Темпельгофi свою чудову квартиру на три кiмнати. Вiсiмдесят двi марки – це ж подарунок, друже мiй, справжнiй подарунок. Будування цих домiв субсидувалося мiстом. Квартирна плата в них менша, нiж нормальнi вiдсотки на вкладений у будiвництво капiтал. Подарунок, просто подарунок, друже мiй. Фiрма Оппенгеймiв добилася для своiх службовцiв двадцяти таких здешевлених квартир; своею квартирою пан Вольфсон зобов’язаний повiреному Брiгеровi, цебто по сутi своiй комерцiйнiй здiбностi.

На жаль, контракти укладалися не бiльше як на три роки, з них уже двадцять мiсяцiв минуло. Але пан Вольфсон приятелюе з управителем Краузе, вiн знае, чим його взяти. Пан Краузе любить розповiдати анекдоти, дуже старi й завжди однi й тi самi; щоправда, дуже нудно завжди вислуховувати iх з напруженою увагою i реготати вчасно – не занадто рано й не занадто пiзно. Але Маркусовi Вольфсону це прекрасно вдаеться.

Вiн злизуе рештки вершкiв з вусiв, кличе кельнера, щоб розплатитись. Настрiй його, коли вiн витягае гаманець, ще кращае. Справа не тiльки у семи премiях. Увесь пiдсумок за листопад у нього прекрасний.

Пан Вольфсон, пiсля всiх вiдрахувань, мае одержати чистих 298 марок за мiсяць. Потiм премiальнi й проценти дають загалом ще 50 марок у середньому. 300 марок вiн вiддае фрау Вольфсон на утримання сiм’i з чотирьох душ; таким чином йому залишаеться, крiм мiсячного квитка на пiдземку, близько сорока марок на каву та iншi витрати. Раз на тиждень пан Вольфсон звичайно iде в ресторан «Старий Фрiц» i рiжеться там у скат з колегами по ферейну. Вiн добре грае i iнодi картковими виграшами, – хоч 20 вiдсоткiв з них вiдраховуеться в касу ферейну – збiльшуе мiсячний прибуток марок на шiсть-сiм. У цьому листопадi вiн мае чималий шмат. Даючи мiсячний звiт фрау Вольфсон, вiн спокiйно може приховати вiд неi цiлих вiсiм або навiть десять марок.

Чекаючи на кельнера, вiн сласно обмiрковуе, що йому зробити з прихованими грошевими лишками. Вiн мiг би, наприклад, купити кiлька краваток, що вже давно ваблять його очi, вiн мiг би запросити до кафе фрейлен Ерльбах iз бухгалтерii. Вiн мiг би, примiром, ще раз поставити на оту закордонну конячину. Ясно. Це якраз те, що треба. Вiсiм чи дванадцять марок – рiч чудова, але жирним зробиться шмат, коли вони перетворяться на вiсiмдесят-сто марок. Маркус Вольфсон завжди йде ва-банк. Це знають його колеги в магазинi, це знають колеги по ферейну. Вiн зробить це зараз; ще не повертаючись у магазин, вiн забiжить до тютюновоi крамницi Мейнеке, де приймаються ставки, i поставить грошi на коня.

Пан Мейнеке радо зустрiчае старого клiента.

– Давно не бачилися, пане Вольфсон. На кого думаете грати? – питае вiн i тут же додае: – Великий попит зараз на Маркезiну, але ви добре знаете, любий пане Вольфсон, у мене щодо цього немае певноi думки.

Нi, пан Вольфсон не мае зайвих грошей, щоб ставити на Маркезiну. Але е там коник, що зветься Quelque fleurs (Кiлька Квiток). Пан Вольфсон гордий своею прекрасною французькою вимовою.

– Ну, – каже вiн, – так я твердо «за».

Пiсля сповненоi хвилювань першоi половини дня, друга пройшла тихо. А потiм настала найкраща частина доби – вечiр.

Вже дорогою додому, хоч яке прокурене й важке повiтря було в пiдземцi, Маркус Вольфсон з насолодою смакуе наперед те почуття затишностi, яке обiйме його в його квартирi. Вiн пiдiймаеться сходами до виходу з пiдземки. Ось i знайомi дерева. А ось i вкрита травою дiлянка, яку почнуть забудовувати наступного року. Ось вiн звернув на Фрiдрiх-Карлштрасе. А ось i вiн, дорогий його серцю будинок. Так, Маркус Вольфсон любить цi будинки, де двiстi сiмдесят квартир, схожих одна на одну, як коробки вiд сардин, вiн гордий ними. І почувае вiн себе в своiй квартирi, як сардина в своiй коробцi. «My home is my castle»[5 - Мiй дiм – моя фортеця (англ.).] – одна з небагатьох англiйських фраз, що запам’яталася пiсля трирiчного навчання у реальнiй школi.

Вiн iде сходами. З площадки кожного поверху назустрiч йому линуть пахощi iжi, крiзь дверi проходять звуки радiо. На третьому поверсi праворуч – його дверi.

Перш нiж вiдiмкнути iх, вiн, як i кожного дня, переживае маленький напад лютi. На дверях поруч прибита вiзитна картка: «Рюдiгер Царнке». З ненавистю дивиться пан Вольфсон на цю вiзитну картку. Вiн, Маркус Вольфсон, людина спокiйна, але цю картку вiн би з охотою зiрвав. З усiма, або принаймнi з величезною бiльшiстю мешканцiв цих будинкiв вiн почувае себе як едина плоть i кров; iхнi радощi, iхнi клопоти, iхнi погляди – це його радощi, його клопiт, його погляди. Цi люди – його друзi, а пан Царнке – ворог. Не лише тому, що шурин пана Царнке всiма засобами прагнув заволодiти квартирою поруч з Царнке, цебто його, пана Вольфсона, квартирою, але ще й тому, що з усякого найменшого приводу пан Царнке любить вивiшувати з усiх своiх трьох вiкон фашистськi прапори. Пан Царнке постiйно порушуе душевний спокiй пана Вольфсона, вiн розлючуе його. Стiни тонкi, вдень i вночi доноситься з сусiдньоi квартири гучний скрипучий голос пана Царнке. Пан Вольфсон часто зустрiчае пана Царнке на сходах i при всьому бажаннi не може не вiдзначити, що в пана Царнке гарнi, здоровi, бiлi зуби.

Кинувши розлючений погляд на вiзитну картку пана Царнке, пан Вольфсон вiдчиняе дверi своеi квартири. З кухнi лунае гучний спiвучий голос дружини:

– Ти вже прийшов, Маркусе?

Вiн часто глузуе з цього дурного запитання.

– Нi, – каже вiн з добродушною насмiшкою, – я ще не прийшов.

Жiнка далi пораеться на кухнi. Вiн скидае комiрець, змiнюе коричневий вихiдний костюм на старий потертий домашнiй, скидае черевики i вдягае розтоптанi зручнi домашнi пантофлi. Човгаючи, проходить у другу кiмнату, всмiхаючись, оглядае своiх сплячих дiтей – п’ятирiчну Ельсхен i трирiчного Боба, iде назад. Сiдае у чорне вольтерiвське крiсло, куплене за пiльгову цiну в крамницi фiрми, – справжня знахiдка, – те що зветься «мецiе». З насолодою вдихае Маркус пахощi битоi котлети, так званоi кассельськоi грудинки. Радiо вмикати немае потреби, вiн користуеться радiо пана Царнке. Сьогоднi приемна гучна музика; вiн заглядае в газету: ага, «Лоенгрiн».

Фрау Мiрiам Вольфсон, – пан Вольфсон зве ii Марiею, – дiловита, досить товста рудувата блондинка, – несе iжу. На стiл ставиться й пляшка пива, холодного, пiнистого, апетитного. Пан Вольфсон розгортае газету, iсть, п’е, читае, слухае радiо й жiнку. Вся його iстота вiдчувае насолоду вiд вечiрнього затишку.

А втiм те, що йому викладае багатослiвно фрау Вольфсон, не дуже приемне; фрау Вольфсон чекала, що вiн буде бурчати з цього приводу. Вона говорить про потребу придбати для п’ятирiчноi Ельсхен нове зимове пальто. Соромно дивитись, в якому пальтi бiгае Ельсхен: вона виросла з нього. Фрау Гоппенгарт вже пустила шпилечку з приводу цього.

– Ваша донька скидаеться на трiснуту ковбасу, – досить дотепно визначила фрау Гоппенгарт. Час уже нарештi Бобовi успадкувати пальто Ельсхен.

Фрау Вольфсон почала викладати своi мiркування ще перед тим, як Тельрамунд кинув обвинувачення Ельзi Брабантськiй. Коли Лоенгрiн викликав на бiй Тельрамунда, вона саме висловлювала своi мiркування про те, скiльки може коштувати пальто для Ельсхен. За ii пiдрахунками, марок вiсiм-десять. Ну звичайно, пан Вольфсон бурчить. Але фрау Вольфсон вiдразу бачить, що загалом справа не така трагiчна. Вже до кiнця першого акту «Лоенгрiна» подружжя домовилось до Рiздва придбати для Ельсхен пальто.

Фрау Вольфсон прибрала зi столу. Маркус Вольфсон знов сiв у чорне крiсло, дочитав газету i в той час, як Ельза та Лоенгрiн пiд звуки весiльного маршу вступали у свою спочивальню, а в кiмнатi ще чути було приемнi пахощi кассельськоi грудинки з квашеною капустою, вiн задумливо втупив очi у знайому сiро-коричневу вогку пляму, вгорi на стiнi. Вона з’явилася незабаром пiсля переiзду сюди, спочатку зовсiм маленька, а тепер он як зросла. Вона проступае якраз над дуже гарною картиною, яка зветься «Гра хвиль» – на нiй змальованi боги й богинi, що, плаваючи, грають у квача. Пан Вольфсон купив ii у художньому вiддiлi фiрми Оппенгеймiв. Йому продали ii дешево, хоч i рама на нiй прекрасна. Мiсяць тому мiж картиною i плямою було принаймнi двi долонi вiдстанi, а тепер там i одноi долонi не буде. Пан Вольфсон багато дав би, щоб узнати, чи з’явилась i наскiльки зросла пляма з другого боку стiни, в пана Царнке. Та, на жаль, про це нема чого й думати. З цими людьми неможливо говорити. Вони на ходу викидають людей з вагонiв пiдземки. Пан Вольфсон мав розмову з управителем, паном Краузе, з приводу плями. Той обiцяв йому, що навеснi буде ремонт, а загалом, на думку пана Краузе, такi плями – це дурницi, це такий же додаток до кожноi порядноi квартири, як немовля до дiвчини. Можливо. Але все ж ця пляма зовсiм некрасива. Доведеться цими днями знову поговорити з паном Краузе.

Мiркування Маркуса Вольфсона урвалися, бо прийшов його шуряк Морiц. Фрау Вольфсон поставила на стiл другу пляшку пива, i чоловiки заговорили про свiтовi подii та про господарство. Складач Морiц Еренрайх, маленький, кремезний, з рiшучим жвавим обличчям, дуже поораним зморшками, з карими гострими очима й скуйовдженим волоссям, ходив, широко розставляючи ноги, з одного кутка в iнший, як звичайно, нi з чим не погоджуючись, сповнений найпохмурiших передчувань. Вiн не схильний розглядати випадок у пiдземцi, як винятковий. Такi «подвиги», – передбачае вiн, – будуть тепер у Нiмеччинi звичайною справою, як свого часу в царськiй Росii. Палити й громити будуть на Гренадiрштрасе, на Мюнсштрасе. Не краще буде й на Курфюрстендаммi: панам, що там живуть, доведеться теж дещо пережити.

Маркус Вольфсон розщедруеться ще на пляшку пива. Йому подобаеться схлипуючий звук, з яким вискакуе корок. Вiн з добродушною iронiею дивиться на кремезну, боксерську фiгуру шуряка.

– Що ж, Морiце, на твою думку, нам треба робити? – питае вiн. – Чи не вступити всiм до спiлки «Маккабi» i навчатись боксу?

Морiц Еренрайх не зважае на дурнi жарти. Вiн добре знае, що треба робити. Треба мати в кишенi п’ятсот англiйських фунтiв, щоб виiхати до Палестини.

Падiння англiйського фунта в цей час дуже наблизило Морiца до здiйснення його планiв. Вiн уже назбирав чотириста сорок фунтiв.

– Якби ви були розумнi – ти, Маркусе, i ти, Мiрiам (вiн так само вперто зве сестру Мiрiам, як пан Вольфсон зве ii Марiею), ви поiхали б зi мною.

– Чи не скажеш менi засiсти пiд старiсть за старогебрейську мову, – глузуе пан Вольфсон: вiн сьогоднi в доброму настроi.

– Сам ти нiколи ii не подолаеш, – знущаеться Морiц Еренрайх. – А ось дiтей своiх ти марно не вчиш старогебрейськоi мови. Мiж iншим, нашi курси вiдвiдуе одна з Оппенгеймiв, вона робить непоганi успiхи.

Те, що одна з Оппенгеймiв вивчае старогебрейську мову, примушуе пана Вольфсона задуматися. З цiкавiстю вислуховуе вiн вiд Морiца Еренрайха деякi вiдомостi про Палестину. Ця краiна, виявляеться, е однiею з небагатьох, незачеплених кризою. Експорт зростае. Розвиваеться там i спорт. Пан Еренрайх сподiваеться незабаром узяти там участь у спортивнiй олiмпiадi. Морiц говорить палко, захлинаючись, бiгае з одного кутка в iнший; вiн заражае своею пристрастю.

Та все ж пановi Вольфсоновi навiть i на думку не спадае кинути Берлiн. Вiн любить це мiсто, вiн любить меблеву фiрму Оппенгеймiв, вiн любить будинок на Фрiдрiх-Карлштрасе, вiн любить свою сiм’ю, свое житло. «My home is my castle». Із задоволенням дивиться вiн на картину у красивiй рамi, на богiв i богинь, що грають у квача. Коли б не пляма над картиною i не пан Царнке за стiною – вiн був би безмежно щасливий.


* * *

Спершись на руку, сидить за письмовим столом професор Едгар Оппенгейм у директорському кабiнетi ларингологiчноi станцii мiськоi клiнiки. Суворо дивиться вiн на купу написаних i надрукованих паперiв. Наскiльки вiн любить все iнше, зв’язане з його працею лiкаря-хiрурга, настiльки ненавидить цей директорський кабiнет, канцелярську роботу, адмiнiстрування. Старша сестра Гелена, що стоiть дiловита й рiшуча недалеко вiд дверей, щоранку дивиться на свого професора, як на нового цiкавого хворого, тiльки що приставленого до лiкарнi. Вона знае, що обидва обличчя Едгара Оппенгейма, якi вiн найчастiше показуе зовнiшньому свiтовi, – одне серйозне, суворе, зосереджене, друге – пiдкреслено впевнене, бадьоре – це маски. Вiн за натурою невтримний, радiсний працiвник, вiн певний себе, але для того, щоб цiлий день демонструвати цю певнiсть, цю енергiю перед сотнями нових i нових людей, – для цього треба напружуватися, i вона, сестра Гелена, знае, що його бадьорiсть часто бувае штучною, судорожною.

Загалом сестра Гелена ладить зi своiм професором. Але коли вiн бiля письмового стола, з ним дуже важко. Вона бачить вертикальнi зморшки над його носом, вони iй прекрасно знайомi. Це погана ознака. Зараз тiльки початок дванадцятоi, а професор Оппенгейм уже встиг провести прийом, зробив два або три приватнi вiзити, i перед ним ще напружений робочий день. Сестра Гелена знае, що перший запас енергii у нього вже витрачений, йому треба пiдгвинтити себе. Вiн перевтомлений. Їi професор завжди перевтомлений. Якби хоч фрау Гiна Оппенгейм не була така церемонна. Тут, у клiнiцi, вона, сестра Гелена, може його оберiгати. Але безсоромний народ пронюхав, як вдертись до нього повз клiнiку. Вони дзвонять до нього на квартиру, i фрау Гiна, ця жалюгiдна курка, не може нi перед ким його вiдстояти. Вiн завжди готовий виiхати до хворого.

Сьогоднi Едгар Оппенгейм з особливою огидою сидить над своею кореспонденцiею. Щорiк стае складнiше й складнiше працювати. Дрiбницi, якi ранiш автоматично улагоджувались, вимагають тепер довгоi огидноi тяганини. Суворо, немов перед ним погано пiдготованi до iспитiв студенти, оглядае вiн листи.

Сестра Гелена рiшуче пiдходить до письмового стола. Показуе на записку, де щось крупно написано й тричi пiдкреслено червоним.

– Ви це бачили, пане професор?

Професор Оппенгейм у лiкарському халатi, не змiнюючи положення широко розсунутих рук, не змiнюючи положення великоi масивноi голови, скоса зиркае на записку, похмуро каже:

– Бачив.

У записцi сказано: «Пан таемний радник Лоренц зайде о дванадцятiй годинi. Прохання до пана професора Оппенгейма по змозi бути на мiсцi».

Едгар Оппенгейм iз незадоволенням сопе.

– Це певне з приводу Якобi.

– А з якого ж приводу ще? – суворо говорить сестра Гелена. – Справа Якобi вже дуже затяглася.

«Справа Якобi», – думае Едгар Оппенгейм. Уже, значить, iснуе справа Якобi. А здавалось би, усе так просто. Доктор Мюллер, що був старшим лiкарем ларингологiчноi клiнiки, вступив на запропоновану йому в Нiльському унiверситетi професорську кафедру. Едгар Оппенгейм хотiв, щоб на мiсце Мюллера призначений був його улюблений асистент доктор Якобi. Пiвроку тому призначення це було б оформлене за два тижнi. Лiкар Якобi надзвичайно цiнний науковий працiвник, вiн виключний дiагност, незамiнний для Оппенгейма в лабораторii. Але вiн людина незграбна, з бiдноi сiм’i берлiнського гетто, непоказний, негарний, несмiливий. Колись усi цi обставини не могли становити перешкоди. Едгар Оппенгейм певний, що коли звiльнити Якобi, який голодував протягом усiх рокiв навчання, вiд найпекучiших грошових турбот, коли дати йому можливiсть вiльно працювати, вiн зробить у науцi великi дiла. Щоправда, доктор Якобi нагадуе тих карикатурних евреiв, яких можна бачити в гумористичних журналах; але, нарештi, що ж важливiше для пацiента – приемний вигляд чи знання хвороби?

Едгар зiтхае. Значить, таемний радник Лоренц бажае з ним говорити. Лоренц – головний лiкар всiх мiських клiнiк. Теоретик невидатний, але великий практик. Теорiею вiн, однак, не нехтуе, як це робить багато хто з таких практикiв. До науковоi роботи ставиться з повагою i в мiру сил пiдтримуе ii. Принципiально вiн погодився пiдтримати й кандидатуру Якобi, i все ж в Едгара якесь неприемне почуття у зв’язку з розмовою, що мае вiдбутися.

Отже, Лоренц буде о дванадцятiй. Обхiд хворих Едгар повинний доручити доктору Реймерсу.

– Добре, – зiтхае вiн, – до дванадцятоi я буду тут. Якщо на кiлька хвилин запiзнюсь, попросiть пана радника Лоренца зачекати.

Едгар завжди запiзнюеться. Сестра Гелена розраховуе сьогоднi на це, сьогоднi iй це буде зручно: вона хоче переговорити з паном Лоренцом про щось близьке, що зачiпае ii професора.

Едгар повертаеться до неi. Вiн щось певне вирiшив, i тому обличчя його вiдразу змiнюеться. Це знов бадьоре обличчя впевненоi у собi людини, яку знають люди.

– У лабораторiю я ще можу збiгати, га, сестро? – всмiхаеться вiн. – А вiд цього, – вiн показуе на купу паперiв навколо себе, – звiльнiть мене на сьогоднi, раз я вже погодився на розмову з Лоренцом.

Вiн шельмувато, як учень, що хоче уникнути неприемноi лекцii, всмiхаеться, встае i миттево опиняеться за дверима.

Швидкими кроками, вивертаючи ступнi всередину, прямуе вiн довгим, укритим лiнолеумом коридором. У лабораторii сидить над мiкроскопом лiкар Якобi – маленький, зiгнутий. Едгар Оппенгейм енергiйно махае рукою, щоб вiн спокiйно продовжував роботу. Але лiкар Якобi пiдводиться. Худий, заклопотаний, незграбний, вiн подае Едгаровi м’яку, суху, дитячу руку. Едгар знае, як важко цьому чоловiковi, дуже схильному потiти, мати завжди сухi руки, щоб вони не утруднювали його роботи.

– Ми не повиннi обманювати себе, професоре, – каже лiкар Якобi. – Результат у випадку 834 безнадiйний. Хворий був у третiй стадii.

Едгар знизуе плечима. Метод Оппенгейма – той самий хiрургiчний метод, що уславив його автора, – на певнiй стадii хвороби не можна застосовувати без ризику летального кiнця. Оппенгейм нiколи не доводив iншого. Вiн заглиблюеться з доктором Якобi в обговорення статистики захворювань. Важливо точно розмежувати окремi стадii хвороби, точно встановити момент переходу другоi стадii в третю. Будь-що-будь треба знайти спосiб знизити коефiцiент непевностi.

Палко i незграбно говорить лiкар Якобi зi своiм патроном. А патрон сьогоднi глибше, нiж завжди, переконаний, що вже коли хтось може вдосконалити метод Оппенгейма, так це вiн, фанатик точностi, лiкар Якобi. Цьому Якобi цифри його статистики хвороб справдi важливiшi, нiж цифри його прибутку. Вiн не думае бiльше про те, що розмовляе з единою людиною, яка може забезпечити йому пристойнi умови iснування. Та й ця людина забувае, що за кiлька хвилин вона матиме розмову, яка вирiшить долю ii теперiшнього розмовника. Кутаючись у халат, немов йому холодно, сутулиться на табуретцi маленький Якобi. А Едгар бiгае з одного кутка в iнший швидкими, дещо важкими кроками, вивертаючи ступнi всередину; халат плутаеться у нього мiж ногами. Обидва забули про все, що не стосуеться життездатностi й коефiцiента розмноження певноi бацили.

Раптом Едгар перелякано спиняеться. Вiн витягае годинника: десять хвилин на першу. Його кидае в жар, коли вiн згадуе, що старий Лоренц чекае на нього. Вiн припиняе розмову на пiвсловi. Маленький лiкар Якобi, блискучий вчений, як тiльки розмова перестае торкатись його мiкробiв, загасае i перетворюеться на сiрого потворного карлика, яким вiн i е насправдi.

Чи сказати йому, що вiн поспiшае у справi, яка торкаеться його, Якобi. «Нi, – думае Едгар, – у жодному разi нi. Старий Лоренц – людина чесна, але в адмiнiстративних справах завжди е якийсь коефiцiент непевностi. В усякому разi не менший, нiж при хiрургiчному способi Оппенгейма. Як вiн сидить, цей бiдняк, – шкода дивитись».

Поспiшно тисне Едгар руку Якобi. В нього рука не велика, але малесенька ручка Якобi потопае у нiй.

– В один iз найближчих вечорiв ви повиннi у нас повечеряти, любий Якобi. Менi хочеться з вами хоч раз добре поговорити. Ех, ця клята наша берлiнська заклопотанiсть.

Едгар усмiхаеться; вiд усмiшки обличчя його вiдразу стае зовсiм молодим.

Знов лине вiн коридорами, i халат парусами лопотить за ним. Вiн запросив маленького Якобi на вечерю, треба сказати Гiнi, треба умовитись щодо часу. Сестра Гелена мае йому нагадати про це. Добре було б умовитись на такий вечiр, коли Рут буде вiльна. Чому вiн згадав раптом про дочку? Безперечно, якась асоцiацiя з доктором Якобi. Напевне, це загарливiсть або, просто кажучи, одержимiсть, з якою обое прагнуть своеi мети. Вiн, Едгар, глузуе з сiонiзму Рут. Йому б слiд було придiляти дочцi бiльш уваги. Бiльше розважностi, дочко! Не йди в монастир, Офелiе! Шкода, що найпростiшi речi найважче зрозумiти. Вiн – нiмецький лiкар, нiмецький вчений. Але не iснуе медицини нiмецькоi або медицини еврейськоi, iснуе наука й бiльш нiчого. Це знае вiн, знае Якобi, знае старий Лоренц. Але Рут уже цього не знае, i ще менш, нiж вона, знають це люди, вiд яких залежить справа. Йому трохи неприемно думати про нараду, на яку вiн поспiшае. «Кiнець кiнцем, треба було б вiдiслати маленького Якобi до Палестини», – всмiхаеться вiн.


* * *

У директорському кабiнетi все вiдбуваеться так, як гадала сестра Гелена. Таемний радник Лоренц з’явився точно о дванадцятiй, ii професор спiзнився, в неi е час, щоб порадитися з Лоренцом.

Метод Оппенгейма, вiдомий у цiлому свiтi, в останнi часи дедалi бiльш стае мiшенню для злiсних нападiв берлiнських газет. Оппенгейма обвинувачують у тому, що вiн користуеться пацiентами третього розряду – незаможними безкоштовними пацiентами мiськоi клiнiки, – для своiх небезпечних для життя експериментiв. «Єврейський лiкар, – пишуть iз звичайною своею грубiстю деякi фашистськi газети, – не зупиняеться перед тим, щоб заради власного рекламування лити потоки християнськоi кровi». Час вже покласти край цьому свинству, – думае сестра Гелена. Зовсiм необов’язково, щоб ii професор терпляче зносив удари всiх цих соплякiв. Вона стоiть бiля письмового столу, рiшуча, мiцна.

– Я хочу, нарештi, звернути його увагу на це, пане таемний радник, – каже вона тихим рiшучим голосом. – Хай вiн, нарештi, вживе якихось заходiв.

Таемний радник Лоренц сидить бiля письмового столу. Вiн прямо велетень – пiд дуже бiлим коротким волоссям червоне обличчя з маленьким плоским носом i синiми виряченими очима, над якими звисли кошлатi бiлi брови.

– Я б просто на…в на це, донько, – випалив вiн з баварською невимушенiстю.

Немов уламки роздрiбнених скель, вилiтають слова з його великого рота, у якому багато золотих зубiв.

– Свинячий хлiв, – гуркоче вiн i б’е червоною у товстих здутих жилах рукою по газетах з вiдкресленими статтями. – Всяка полiтика – це хлiв, i коли немае неодмiнноi потреби особливих заходiв, найкраще ii просто iгнорувати. Тiльки так можна досадити цим свиням.

– Але вiн – державний службовець, пане раднику, – гнiваеться сестра Гелена.

– На мою думку, – i собi гнiваеться старий Лоренц, – це ще далеко не е причиною розпочинати тяганину з цiею сволотою. Торкатись до неi – тiльки руки бруднити. Не сушiть собi цим голови, донько моя. Поки мiнiстр мене не турбуе, я й пальцем не поворухну. Все це, – вiн змахнув убiк газети, – для мене просто не iснуе. Покладiться на мене.

– Якщо ви так гадаете, пане таемний радник… – знизуе плечима сестра Гелена i, почувши кроки Едгара, виходить далеко не заспокоена.

Едгар Оппенгейм просить пробачити його за спiзнення. Таемний радник Лоренц не пiдводиться назустрiч, а простягае руку, сидячи, тримаеться по-приятельському.

– Так ось, колего, я вiдразу ж до справи, medias in res, так би мовити. Не заперечуете? Менi хотiлося б хоч раз як слiд поговорити з вами про справу Якобi.

– Хiба вона така складна? – питае Едгар Оппенгейм. Голос у нього вiдразу стае незадоволеним, нервовим.

Лоренц облизуе своi золотi зуби; намагаеться бути пiдкреслено сердечним.

– А що за наших часiв не складне, любий Оппенгейм? Бургомiстр, здавалося б, який ловкач i пролаза, – знае у мiнiстерствi всi ходи й виходи, – i все ж субсидiю для клiнiки щоразу складнiше витягти. Особливо для ваших iсторiй, пане Оппенгейм, – для теоретичних робiт, для лабораторii, – тут вони, перш нiж дати, скавчать з приводу кожноi марки. Ми не можемо не зважати на це. Ваш Якобi, зрозумiло, кандидатура добра. Не можу сказати, щоб менi особисто вiн був симпатичний, це була б неправда, але вiн – вчений, це справдi так. Варгуус теж не наважився прямо вiдхилити його кандидатуру. Але, знаете, кого вiн виставляе як серйозну конкуренцiю Якобi? Реймерса, вашого Реймерса, колего Оппенгейм.

Едгар Оппенгейм ходив з кутка в куток швидкими дрiбними кроками, механiчно намагаючись надати своему важкому тiловi рухливостi. Стара iсторiя: професор Варгуус, його колега по берлiнському унiверситету, заперечуе тому, що пропозицiя виходить вiд нього, Едгара. Запропонувати кандидатуру доктора Реймерса – це до чорта хитро. Доктор Реймерс, другий асистент Едгара, симпатична одверта людина, яку люблять хворi. Едгар нiчого не мае проти Реймерса, але вiн за Якобi. Становище його важке.

– А яка ваша думка, колего? – питае вiн, продовжуючи ходити.

– Я вам вже пояснив, Оппенгейм, – каже Лоренц, – у принципi я за вашого Шлемiля.[6 - Петер Шлемiль – герой казки Шамiссо, що втратив свою тiнь; синонiм людини, яка втратила все на свiтi.] Але заявляю вам прямо: передбачаю труднощi. Деякi впливовi особи мають за краще показну зовнiшнiсть, нiж внутрiшню змiстовнiсть. Чорт би ii побрав, цю полiтичну клоаку. При всiх iнших однакових умовах Реймерс мае перевагу перед вашим маленьким Якобi тiльки на довжину крайньоi плотi. Я не думаю, щоб пани з магiстрату вимагали фотографii обох кандидатiв у голому виглядi, але дехто з них напевно вважатиме за бажане, щоб кандидати особисто представились. Не знаю, чи це пiдвищило б шанси нашого Якобi.

Едгар спинився досить далеко вiд Лоренца. Його буркотливий голос зазвучав раптом дуже виразно порiвняно з неясним гуркотiнням старого Лоренца.

– Ви хочете, щоб я зняв кандидатуру доктора Якобi?

Лоренц ще бiльше вирячив своi очi, збираючись вочевидь вiдповiсти щось мiцне, але не зробив цього. Навпаки, надзвичайно лагiдно, без властивого йому гримотiння, сказав:

– Я нiчого не хочу, Оппенгейм. Я хочу тiльки одверто говорити з вами, та й годi. Реймерс для мене бiльш любий. Кажу, як воно е. Але як наукову силу я волiю вашого Якобi.

Едгар Оппенгейм старанно присунув до себе стiлець, важко на нього опустився; сидячи, вiн, як i всi Оппенгейми, здавався дуже високим на зрiст. Вiн сидiв похмурий, штучна бадьорiсть його зникла. Старий Лоренц раптом пiдвiвся, випростався: величезна червона, бiловолоса голова пiдносилась над могутнiм тулубом. Величезний халат колихався на дужому тiлi. Вiн пiдiйшов до Едгара. «Справжнiй лiкар, – сказав вiн колись одному боязкому студентовi, – може все, робить усе, а боiться тiльки Бога i нiкого бiльше в цiлому свiтi». «Страх Божий» – так прозвали його з того часу студенти. Але сьогоднi вiн не був гнiвним Єговою.

– Я не перебiльшую своiх заслуг, Оппенгейм, – сказав вiн так лагiдно, як тiльки мiг. – По сутi я – старий сiльський лiкар. Я розбираюсь у хворобах своiх пацiентiв, i iнколи мiй нюх пiдказував менi те, чого ви, молодi, не знаете. Але я не знаю дуже багато того, що вiдомо вам, молодим. Загалом, Реймерс – людина менi до смаку. Але я надаю перевагу вашому Якобi.

– Що ж робити далi? – спитав Едгар.

– Про це я хотiв вас спитати, – вiдповiв Лоренц. І як Едгар Оппенгейм вперто мовчав, i навколо довгого рота його лягла маленька незвична iронiчна зморшка, Лоренц додав: – Признаюсь прямо, я легко мiг би вiдразу ж провести вашого Якобi, але з отриманням субсидii нам тодi буде погано. Пiти на це? Ризикнути? Ви цього хотiли б?

Оппенгейм видав якийсь гуркотливий чудний звук, у якому були i гiркий смiх, i заперечення одночасно.

– Ну, ось бачите, – сказав Лоренц, – у такому випадку лишаеться едина тактика: вiдтягти рiшення. За мiсяць полiтична ситуацiя може змiнитися на краще.

Оппенгейм щось пробурчав. Лоренц прийняв це за висловлення згоди. Задоволений, що неприемна розмова закiнчилась, вiн голосно й полегшено зiтхнув i поклав руку на плече Оппенгеймовi.

– Наука може терпiти. Доведеться, очевидно, i Якобi трохи почекати.

Бiлий халат могутньо колихнувся навколо широких стегон. Лоренц збирався йти.

– От якби хтось поеднав у собi зовнiшнiй вигляд Реймерса з достоiнствами Якобi. Інакше вони на це не пiдуть. Вся суть у недосконалостi людськоi природи, колего. Загалом, паршива штука, – вiн уже був за дверима; останнi слова прозвучали як вiдгуки минаючоi грози. – Я маю на думцi людську природу.

Коли Лоренц пiшов, Едгар пiдвiвся. Вертикальнi зморшки над перенiссям поглибились. Незвичайно повiльно пройшовся вiн кiлька разiв з кутка в куток, вивертаючи ступнi всередину. Потiм усупереч усьому почав переконувати себе, що розмова закiнчилася вже не так погано. В усякому разi, старий Лоренц за маленького Якобi, а старий Лоренц – це людина слова. Поганий настрiй Едгара зник швидко, як у дитини. Коли сестра Гелена ввiйшла в кiмнату, на обличчi його знов сяяло блакитне небо.

Сестру Гелену, в протилежнiсть до Оппенгейма, менш задовольнила розмова зi старим Лоренцом. З властивою iй грунтовнiстю обмiркувала вона кожне його слово. Вiн сказав, що порадить професоровi Оппенгейму скаржитись на негiдникiв лише тодi, коли сам мiнiстр на це натякне. Але пiзно чи рано мiнiстр, звичайно, натякне. Вона повинна пiдготувати свого професора. «На мою думку, все-таки краще буде, коли я покажу йому цi статтi».

Проте, побачивши сяюче обличчя Едгара, сестра Гелена, незважаючи на свою рiшучiсть, вiдклала розмову.

– Дуже було неприемно? – обмежилась вона запитанням.

– Нi, нi, – усмiхнувся Едгар Оппенгейм своею привiтно-лукавою усмiшкою. – Так собi.


* * *

Пiд час п’ятихвилинноi перерви перед годиною нiмецькоi мови Бертольд тримався мужньо, удаючи, що забув про iспит, який зараз буде, розмовляв з товаришем про всякi дрiбницi. І вчитель Фогельзанг удавав, що його аж нiяк не турбують майбутнi подii. Вiн увiйшов у клас, сiв як завжди бiля кафедри, випнув груди i почав перегортати записну книжку.

– Що в нас сьогоднi? Так, так, доповiдь Оппенгейма. Будь ласка, Оппенгейм.

І коли Оппенгейм вийшов, Фогельзанг, очевидно, в прекрасному настроi, жартiвливо пiдбадьорив його.

– Вольфрам фон-Ешенбах, починай.

Бертольд стояв мiж кафедрою i партами у пiдкреслено недбалiй позi, виставивши праву ногу вперед, опустивши праву руку, злегка взявшись у бiк лiвою. Вiн поставився до працi серйозно, не вiдступив нi перед якими труднощами i вiн досяг мети: тепер йому було ясно, чим е для нас, або принаймнi для нього самого, Армiнiй Германець. З погляду рацiоналiстiв, подвиг Армiнiя був, мабуть, марний: але такий погляд не мiг встояти перед почуттям безумовного захоплення, яке у сучасного нiмця мав викликати подвиг цього борця за волю. Цю думку збирався розвинути Бертольд, за старими добрими правилами, засвоеними у школi: загальний вступ, постанова проблеми, принципова точка зору доповiдача, докази, заперечення, спростування заперечень; на закiнчення – повторити основну тезу доповiдi, рiзко пiдкреслену. Бертольд до останньоi коми написав усе, що хотiв сказати. Але як вiн промовляв легко, то й не став механiчно затверджувати напам’ять написане. Вiн вирiшив, твердо дотримуючись основного плану, покластись на хвилинне натхнення у формулюваннi деталей.

Вiн стоiть перед класом i промовляе. Вiн бачить перед собою обличчя товаришiв: Макса Вебера, Курта Баумана, Вернера Рiттерштага, Гейнрiха Лавенделя. Але вiн говорить не для них. Вiн говорить тiльки для себе й для того, хто сидить позаду – для ворога.

Бо вчитель Фогельзанг залишився позад Бертольда, за його спиною. Вiн сидить, випроставшись, анi на секунду не послаблюючи уваги, слухае. Бертольд не бачить його, але вiн знае: погляд Фогельзанга вперто встромлений в нього, прямо йому в потилицю. Вiн вiдчувае те мiсце над комiрцем, куди проходить погляд Фогельзанга. Йому здаеться, немов хтось гострим нiгтем впився у це мiсце.

Бертольд намагаеться не думати нi про що, крiм своiх слiв. Вiн мае говорити добрих пiвгодини. Приблизно вiсiм хвилин уже пройшло, вступ вiн закiнчив, постанову проблеми виклав, тези своi виклав, перейшов до доказiв. Аж раптом вiн почувае, що погляд Фогельзанга його вiдпустив. Так, Фогельзанг пiдвiвся дуже тихо, щоб не перешкодити. Вiн пройшов уперед, Бертольд побачив його бiля стiни лiворуч. Вiн iшов навшпиньках, розмiреним, дуже обережним кроком, вздовж лiвого ряду парт. Бертольд чув, як тихо поскрипують його черевики. Фогельзанг пройшов у самий кiнець класу, у лiвий кут. Вiн хоче мати Бертольда перед очима, хоче бачити, як з вуст Бертольда злiтають слова. Ось вiн стоiть за останньою партою, виструнчившись – чи не спираеться вiн рукою на якусь невидиму шаблю? – нерухомо спрямувавши блiдо-голубi очi на губи Бертольда. Пiд цим поглядом Бертольд вiдчувае нiяковiсть. На хвилину повертае вiн голову до вчителя, але вигляд його ще бiльше йому перешкоджае. Вiн дивиться то просто перед собою, то сiпае, крутить головою, немов йому досаждае муха.

Вiн закiнчуе «докази». Вiн говорить вже не так добре, як спочатку. У класi душно – у гiмназii королеви Луiзи класи завжди занадто натопленi, – на верхнiй губi в Бертольда з’являються краплинки поту. Вiн переходить до «заперечень».

– Подвиг Армiнiя, – говорить вiн, – з погляду тверезого розуму не дав, можливо, виразних зовнiшнiх результатiв, бо треба визнати, що за кiлька рокiв римляни знов опинились там, де вони були до битви у Тевтобурзькому лiсi. Так от…

Вiн запнувся на хвилину, раптом втратив нитку думок. Зробив зусилля, щоб зосередитись. В уявi вiн бачить вузькi сторiнки свого латинського Тацита й великий шрифт свого нiмецького Тацита у розкiшному виданнi. Вiн знову дивиться у лiвий куток. Фогельзанг стоiть, як i ранiше, нерухомий, сторожкий. Бертольд вiдкривае рот, закривае його, знов вiдкривае, опускае очi вниз, на кiнчики черевикiв. Секунд вiсiм напевне вже пройшло з того часу, як вiн замовк, а може й цiлих десять. На чому вiн спинився? Так, на тому, що подвиг Армiнiя не дав по сутi зовнiшнiх результатiв. Безперечно, Лютерiвський переклад Бiблii або винахiд Гуттенберга вiдiграли для Нiмеччини та ii свiтового значення бiльшу роль, нiж бiй у Тевтобурзькому лiсi. Подвиг Армiнiя – це слiд визнати – не мав практичного значення.

Чи так вiн хотiв це сказати? Вiн збирався висловити це значно обережнiше, не так рiзко, не так прямо. Ну, та нехай уже. Вперед, Бертольде, рушай. Тiльки, будь ласка, без пауз. І так уже перша пауза тривала цiлу вiчнiсть. Але тепер вiн знову впiймав нитку. Тепер вже з ним нiчого не може трапитись. На «спростовуваннi» вiн вже не зiб’еться. Другоi паузи ви не дочекаетесь, пане доктор. Вiн переможно скоса посмiхаеться у дальнiй куток.

– І все ж… – починае вiн.

Але що це? Чому раптом так дивно змiнилось обличчя Фогельзанга. Чому шрам, що розсiкае його обличчя, налився кров’ю, чому Фогельзанг так вирячив очi? Не допоможе, пане доктор. Нитка у мене в руках, ви мене не зiб’ете бiльш.

– І все ж, – впевнено починае вiн знову, – визнавши все це…

Але тут його обривають. Рiзкий голос квакае з кутка:

– Нi, не визнавши. Я цього не визнаю. Нiхто тут не визнае цього. Я не потерплю цього. Я не бажаю слухати далi. Що ви собi думаете, молодий чоловiче? Хто, на вашу думку, сидить тут, перед вами? Тут, перед справжнiми нiмцями, в цi тяжкi для Нiмеччини часи, ви насмiлюетесь назвати марним, безглуздим велетенський подвиг, що поклав початок нiмецькiй iсторii! Ви наважуетесь користатись аргументами найогиднiшого опортунiзму, а потiм заявляете, що визнаете iх. Коли в вас самих немае навiть iскри нiмецького духу, то позбавте хоч нас, людей, що патрiотично мислять, ваших мерзот. Я забороняю це! Чуете, Оппенгейм? Я забороняю вам це не тiльки вiд своеi особи, але й вiд iменi всiеi навчальноi установи, яка поки що нiмецька.

Настала мертва тиша. Духота в класi давно вже навела на учнiв якусь дрiмоту, вони сидiли кволi, дехто клював носом. Рiзке квакання Фогельзанга примусило iх стрепенутись, глянути на Бертольда. Чи таке страшне було те, що вiн сказав? І що, власне, вiн сказав? Здаеться, щось про Лютера й Гуттенберга. Гнiв Фогельзанга був для них не цiлком зрозумiлий, але можливо, що Оппенгейм справдi трохи перебрав мiри. У таких доповiдях треба викладати лише те, що е в пiдручниках, не бiльше i не менше. Оппенгейм, очевидно, ускочив.

А Бертольд, коли Фогельзанг його обiрвав, був глибоко здивований. «Чого йому треба? Чого вiн розкричався? Нехай вiн дасть йому договорити. Ранiше в них нiколи не перебивали доповiдача. Доктор Гейнцiус нiколи цього не робив. Але Гейнцiус закопаний на Штанедорфському кладовищi. А цей тут кричить. Адже треба навести «заперечення». Їх не можна обминути, треба довести iх неправильнiсть. Так нас навчали. Так сказано у правилах, так викладав нам доктор Гейнцiус.

Я ж нiчого не казав проти Армiнiя. Це були тiльки «заперечення», i я збирався iх спростувати. Ось мiй рукопис. Свiй погляд я ясно виклав на початку роздiлу Б. Нехай вiн перестане, нарештi. Чого вiн так кричить?

Як тiльки вiн запропонував менi Армiнiя, я вiдразу вiдчув щось недобре. Менi треба було настоювати на «гуманiзмi». І Гейнрiх тодi теж сказав, що Фогельзанг – свиня, i все це чиста пiдлота. Адже вiн верзе суцiльну нiсенiтницю. Я ж маю рукопис, вiн у партi, у сумцi. Досить тiльки прочитати його, i всякому буде ясно, як шоколад, що ця свиня верзе чисту нiсенiтницю.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/lion-feyhtvanger/s-m-ya-oppengeym-v/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Старший власник фiрми.




2


F?hrer – керiвник, начальник, вождь.




3


Педель – наглядач за студентами.




4


Як поживаете, старий товаришу! (Англ.)




5


Мiй дiм – моя фортеця (англ.).




6


Петер Шлемiль – герой казки Шамiссо, що втратив свою тiнь; синонiм людини, яка втратила все на свiтi.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения